Понеділок, 15 Серпня, 2022
Головна > ВІЙНА > ГЕРОЇ СЕРЕД НАС > На людях, які люблять кожну травинку своєї землі, і тримається Україна

На людях, які люблять кожну травинку своєї землі, і тримається Україна

Житомирщина, Чернігівщина, Київщина – з різних великих міст та невеличких сіл їдуть захисники на першу лінію фронту, щоб стати щитом, прикриваючи собою рідні населені пункти, де залишилося їхнє щасливе довоєнне минуле.

Серед військових Володимир – позивний Челентано. Він вирізняється якоюсь домашністю і віє від нього мирним спокоєм. Здається, що цей 58-річний чоловік випадково одягнув військову форму. Не те, щоб вона йому не пасувала. Ні! Просто Володимир належить до тієї когорти людей, яким з першого погляду довіряєш і без сумніву виллєш всю душу, діставши з неї сокровенне.

«Чому Челентано? – примружившись посміхається Володимир, – бо я ж Андріанович. А там так багато літер, що хлопці охрестили Челентано. Так і служу з цим позивним». В мирному житті хазяйновитий чоловік працював у Київській комунальні службі. У вільний час обожнював порибалити та внуків побалувати. Їх у нього двоє – 13-річний Роман та 9-річна Софійка.

До війни доля Володимира та його дружини Інни була розмірено запланованою і спокійно щасливою. В будні – робота, на вихідних діти в гості приходили, внучата забігали. А як погода сприяла, то він хапався за вудлище та з раннього ранку прямував за рибкою на мальовниче озеро, яке розкинулось за його рідним селом Новоолександрівкою.

Жартівник та безвідмовний добряк, в оточенні якого завжди багато друзів, згадує, прицмокуючи губами: «Та то ж такі невимовно чудові спогади. Приїхав на берег озера, навколо туман стелиться. Тишу лише іноді перериває плюскіт риби, що скидається над плесом. Ти не поспішаючи розмотуєш снасті, бажано на «підгодованому» вже місці, закидаєш вудочку, вмощуєшся на стільчик або й просто на травичку і…. насолоджуєшся красою, яка виринає з-під туману разом з промінчиками вранішнього сонця. Тиша! Краєвиди! Спокій! А якщо з друзями та ще й хорошим уловом, то під вечір багаття розкладемо, рибної юшки наваримо та під горілочку з перцем. Ех. Було. Та буде ще! Вигонимо фашистів російських з України і далі житимемо».

Слухаєш цього українського міцного дядька і розумієш – ось на таких людях вся наша держава і тримається, бо закохані вони у кожну травинку, яка росте на рідній землі.

Сьогодні Володимир – артилерист. Заглиблюватись в його службу не будемо, але війна вже поставила на ньому мітку.

«Я ж 27 лютого їхав по чернігівській трасі в бік Згурівського району та «нарвався» на танкову колону армії рф. Довелось майже місяць пересиджувати в селі Новий Биків. А потім вдалося польовими дорогами перевезти звідти в Бобровицю Чернігівської області «трьохсотого» (поранений). То вже там і пішов до військового комісаріату, щоб взяли добровольцем. Я за кермом все життя, то скрізь пригоджуся. Взяли. Служу. Вдома вдалося побувати лише раз – дали коротеньку відпустку», – пояснює захисник, примовчуючи, що відразу ж після мобілізації потрапив в Бердичів, а потім частину направили «до трьох сестер» – це кордон між росією, Україною та Білоруссю. Там Володимир з побратимами під шквальним вогнем ворожої артилерії утримували позиціїї майже три місяці. Потім була Чернігівщина, Харківщина, а попереду Донеччина.

Чоловік говорить: «Та що розказувати? Війна. Думаю, що мене виручає мій життєвий досвід та інтуїція. Вона в мене добре розвинена. Підказую хлопцям, де автівки треба ставити, але не завжди мене слухають, то транспорт часто страждає. А люди? Люди страждають вже від того, що коїться. Ось хлопців привіз – вони такі всі різні. Дивлюсь на них, допомагаю, як можу. Може, й моєму синові хтось дасть слушну пораду. Він в Національній гвардії України несе службу, і був у Великобританії, навчаючись користуватися новітньою зброєю. То дамо жару рашистам».

Ірина Воронкіна

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.