Від Барвінкового до Ізюму – найгарячішої сьогодні точки на бойовій мапі Харківщини – 35 кілометрів. І майже стільки ж до Слов`янська – міста сусідньої Донеччини, де ворог накопичує свої сили для активних наступальних атак.
А відтак Барвінкове майже з перших днів війни під обстрілами. Вже зараз дві третіх будинків у місті зазнали руйнацій. Оселя 68-річної пенсіонерки Галини Сороколат знищена майже повністю.
Їх будинок – спадок фронтовиків
Ця оселя – типова приватна споруда, збудована у 70-их роках батьками чоловіка, знаними у районі медиками-ветеранами Другої світової. Пішли у Вічність фронтовики, хвороба забрала й чоловіка. Залишилася в оселі Галина Олексіївна з сином Ігорем і донькою Ольгою. Оля і після заміжжя трималася батьківської хати. Певний час жила тут з чоловіком, донечкою.
Жили, як і всі – не гірше й не краще за інших: мали свій дім і комфорт у ньому, яку-не-яку живність тримали, городину для власного столу вирощували. Й хоч особливих статків і багатства не мали, але для нормального життя вистачало. І так би було й далі, якби не прийшли рашистські окупанти.
Війна змусила переосмислити наші життєві цінності і кожен, здається, тепер зрозумів, наскільки важливо мати рідні стіни і дах над головою. І не має значення, хатина це чи апартаменти. Головне – щоб був СВІЙ ДІМ. І для багатьох барвінківчан сьогодні – це розкіш, це неймовірне щастя і благо: лягати і просинатися у рідній оселі. У родини Сороколат це щастя забрав «асвободітєль». Її, як і сотні тисяч українських сімей, російські окупанти зробили безхатьками.
Бабусю, ти що, не знаєш? Почалася війна!
Ці слова онучки й сьогодні ріжуть її пам`ять.
«А я й справді нічого не знала. Зранку 24 лютого, як зазвичай, провела внучку до школи, зять пішов на роботу. Син своїми справами зайнявся, я почала поратися на кухні. Телевізор не вмикали, якось ніколи було. Клопочуся собі потихеньку. Аж тут влітає в хату внучка і відразу з порогу звісткою, як крижаною водою облила: «Війна, бабусю! На нас путін напав!!!» А я дивлюся на неї і зрозуміти нічого не можу: яка війна? з ким? чому? навіщо? за що?». – говорить жінка.
На ці питання вона й сьогодні не знаходить відповідь. Адже ніколи нікого не просила її «асвобождать».
Першою ми евакуювали внучку
Вже в лютому у Барвінковому почали лунати сигнали повітряної тривоги. Вибухи спершу було чутно здалеку, потім все ближче.
Онучку бабуся майже відразу евакуаційним потягом відправила до мами у Польщу – донька туди поїхала ще восени на заробітки. А для себе разом з сином і зятем облаштували ліжка у підвалі. Намостили на дошках ковдри, матраци. Два тижні ночували там. Хоча звуки «прильотів» діставали й туди.
«Я бачила величезну вирву посеред центральної площі і металевий каркас горілої автівки. Бачила, як вогонь знищив до тла бібліотеку. Бачила зруйновані будівлі міськради, відділу субсидій. І це все поруч, наш будинок – у ста метрах від центру. Тоді сама хата вціліла, тільки шибки від вибухової хвилі повилітали. Ми вікна оббили плівкою і лишалися вдома. Вдень в будинку, вночі – у підвалі. Та сил терпіти ці страхіття не стало. Психіка вже не витримувала постійного напруження, безсоння», – розповідає барвінківчанка.
Страшні звістки з різних кінців міста про поранених земляків, про зруйновані будинки, заклик міського голови до евакуації утвердили рішення родини: треба виїжджати. Тоді Галина Олексіївна наважилася зателефонувати своїй подрузі Аллі у смт. Близнюки. У відповідь почула: «Їдьте, чекаю». Збиралися швидко – документи, теплий одяг… Хіба багато візьмеш у руки? Транспортом допоміг місцевий волонтер Володимир Яковенко – автівкою доправив у Близнюки.
І це було вранці 30 квітня.
«Якби не виїхали, нас би живих вже не було»
А 2 травня о 5-ій ранку Галину Олексіївну розбудив телефонний дзвінок подруги з Барвінкового. Правду говорять: вранішні вісті біду несуть. Гірку новину почула й вона: до них у двір прилетів «гостинець» від рашистів, будинку немає, одні руїни стоять. Вже й не пам`ятає горем вбита жінка, що у відповідь сказала. Просто не було слів. Шок, відчай, сльози…
Зять поїхав у Барвінкове подивився, що там можна ще врятувати. А що врятувати? Майже нічого не вціліло, тільки трохи речей зібрав та привіз до Близнюків світлини руїн.
Галина Олексіївна довго не наважувалася поїхати в Барвінкове. Було морально важко. Готувала себе до цієї поїздки, розуміла, що буде боляче. А душа кликала додому! У червні таки поїхала.
«Одна справа – бачити руїни на світлинах, інша – на власні очі. Ця картина й зараз стоїть перед очима. Покрівля даху пошкоджена. Цегляна стіна у кімнаті сина, під якою саме стояв його диван, зруйнована зовсім. Металеві двері повикручувані так, що я навіть не збагну, якої ж це сили був вибух. Дерев`яні конструкції перетворилися на тріски. Меблі, техніка, домашні речі – все засипане битою цеглою, уламками, землею…
Я сама собі й рідним кажу: якби ми не виїхали – нас живих вже б не було», – жінка не стримує сліз.
Із слізьми та скорботою говорить і про Ларису Манейчик, що мешкала в двоповерхівці навпроти. У ніч з 7 на 8 травня у її будинок влучив снаряд. Обгоріле тіло пенсіонерки витягли з-під завалів…
«До речі, і нас шукали під завалами. Це вже пізніше мені розповідали. Оперативна бригада, що прибула на місце прильоту орківської ракети, найперше наш підвал перевірила – чи не завалило там людей? », – говорить барвінківчанка.
Допомагають добрі люди і волонтери
Галина Сороколат із сином та зятем їхали до Близнюків, рятуючись від обстрілів, з намірами якнайшвидше повернутися у спокійне рідне місто, у власний будинок. Але евакуація затягнулася на місяці.
Зять поїхав у пошуках роботи на Полтавщину, а Галина із сином-інвалідом лишається в Близнюках. Оформили статус ВПО, волонтери і місцева влада не обділяють гуманітарною допомогою: видають продуктові пакунки, засоби гігієни, одяг. Люди в громаді чуйні, привітні. Але якби гарно не було на чужині, все одно не вдома.
«Донька щодня із Польщі телефонує, заспокоює: головне, мамо, що ви живі, а майно – то справа наживна, гуртом справимося. Онука обіцяє все відновити. Ось почитайте, яку вісточку із чужини вона відправила мені. Ношу цей аркуш паперу із собою. Тут кожен рядок, кожне слово дихає любов`ю і турботою. Душу гріє така вісточка. І сили додає. І віри. І бажання жити, дивитися у майбутнє», – вперше за довгий час розмови на обличчі жінки з`явилася посмішка.
Про Таїсію, свою 16-річну онуку, бабуся говорить не без гордості. Розумна, талановита, здібна. У навчанні була кращою, у хореографічному колективі успіхи мала. Ось і польську публіку вразила своїм танцем – виступала на культурно-мистецьких заходах, які проходили там на підтримку України. І була кращою на сцені! Крім того, вчить танцювати інших дітлахів – це її волонтерство.
«Така вона, моя зірочка. Ось тільки коли побачимося з нею? Дуже сумую за рідними. Так хочеться зібратися всією сім`єю у рідному домі. Я мрію про це. І вірю, що так і буде. Бо немає нічого страшнішого як бути безхатьком і сильнішого за поклик рідного дому. Фізично я тут, а душа і серце лишаються там, у рідному Барвінковому. І я туди обов`язково повернуся. Повернуся жити», – додає Галина Олексіївна.
Ірина Столбова
