Кажуть, що найлегше йдуть розмови в потязі, бо чужим людям, які зійдуть вже на наступній станції і з якими вже ніколи ти не побачишся, можна вилити душу. Цивільні і військові, схід і захід України у п’яти реальних історіях з потяга.
Я воюю за те, щоб в Україні змінилося життя
Повномасштабне вторгнення русні на деякий час перевело всі напрямки навчання спеціалістів різних галузей в онлайн-режими. Тому вперше після довгої перерви ми з колегами поїхали на навчання до Тернополя – це було 23 листопада минулого року. Ми сіли у Дніпрі на потяг, який через потужний ворожий обстріл України чекав на вокзалі продовження свого руху протягом 12 годин. В купе нас було четверо: троє журналісток і військовий. Звичайно, розговорилися.
Наш супутник Юрій – старший лейтенант, керівник бригади високомобільної артилерійської ракетної системи Ха́ймарс. Навчався у Британії. Сам Юрій прямував до Хмельницького, де на нього чекала дружина Марія, п’ятирічна донька, яку з ніжністю чоловік назива Вікуся, та ще собака Лола. Чоловік мріяв бути військовим і вважає справою честі воювати за рідну землю. Але всі його та дружини рідні ще до повномасштабного вторгнення переїхали за кордон, а у Юрія навіть думки залишити Україну ніколи не виникало. На запитання, що робитиме після війни, трохи подумавши, сказав: «Якщо нічого не зміниться (мав на увазі корупцію влади та хабарництво), заберу сім’ю і назавжди поїдку за кордон. Але зараз я й воюю за те, щоб щось змінилося!».
У Юрія на відпустку було лише п’ять днів разом з дорогою, і 12 годин він втратив, очікуючи руху потягу в Дніпрі. Хоча, чому втратив? Поговоривши з нами, він мирно заснув і так і не прокидався майже до Хмельницька. А перед тим, як залізти на свою верхню полицю, сказав: «Ось зараз висплюсь, то вдома не спатиму. Кожну хвилинку буду зі своїми дівчатками».
Військовий зі Львова та рятувальник з Соледара
У червні нам подарували два дні навчання в Яремче. Супутниками в купе були два чоловіки – військовий та рятувальник, які підсіли у Львові. Обидва їхали до Краматорська. Військовий Ярослав був чистенький, повненький і радісний. Він постійно жував, дістаючи смаколики, які приготувала дружина, і був готовий до спілкування. Виявилося, що він служить в бригаді, яка доставляє пально-мастильні матеріали на фронт. «Я маю трьох дітей, – розказав чоловік. – У мене великий будинок, достаток. До війни я працював за кордоном, то привозив непогані гроші додому. У нас взагалі село багате. На сході України раніше ніколи не був, але зараз вражений бідністю будинків у селах. Як ви так живете, не дбаючи про власний добробут? Чому не їдете на заробітки?»… У відповідь на наше: «А де ж заробляли Ви?», знітився, але сказав, що працював в росії…
Рятувальник Олександр був високим, худим і виснаженим. Він народився і виріс в Соледарі, місті, яке знищили рашисти. Повертався від сім’ї, яка евакуювалася в село Івано-Франківської області. «Дали двадцять діб на відпочинок. Ось приїхав до своїх. Заготував їм дров, бо жінці важко. У мене п’ятеро дітей і всі дівчата, тільки гроші давай (сумно посміхається). Залишив їм десять тисяч гривень, нехай розкошують, бо коли я ще тепер приїду, – з іронічною турботою розповідає чоловік. – У наш будинок вже немає повернення, бо побитий весь осколками, світиться наскрізь. А я якраз перед війною ремонт зробив. Восени минулого року батька поховав. І могили толком не можна було вирити. Так, по коліна…
А зараз працюємо під Соледаром. Воду возимо хлопцям, а коли треба, то пожежі гасимо. Знаєте, я з радістю їду і з болем. З одного боку – все-таки вдома, а з іншого – що від того дому залишилося? Уламки та спогади!»
Молимося щодня за захисників
Через Близнюки курсують потяги до Краматорська. Ось і я попрямувала туди, ближче до лінії фронту. В купе дві жіночки. Круленька симпатична Наталя з Львівської області їде до чоловіка, який служить на Бахмутському напрямку. Вона розповідає: «Та я з села свого лише в Львів виїжджала, а тут вже добу їду і ніяк не доберуся. Чоловік зателефонував і сказав: ти ж хотіла романтики, то їдь до мене на тиждень, бо ж скучив. Син у нас та донька. Вже дорослі. Коли велика війна почалася, син контракт підписав і пішов служити, хоч я відмовляла, як могла. А у Великдень чоловік так офіційно запросив на розмову. Посадив коло себе та й каже: син воює, діти гинуть, а я вдома сиджу. Не сердься, Наталочко, але я теж піду. І пішов. Зараз обидва воюють під Бахмутом правда в різних військах. Чоловіка побачу, а сина, мабуть, і ні. Ось таке воно життя. Молюсь. А в селі все рахують гроші, які мої хлопці заробляють. Було й таке, що в обличчя говорили: чи вам мало грошей, що обидва пішли на фронт? (змахує сльози). Ото таке у декого розуміння необхідності відстоювання Батьківщини!».
Світлані 65. Це красива жінка, яка, видно, завжди була коханою дружиною. Вона їде в Краматорськ з Івано-Франківської області, де знімає кімнатку, бо в евакуації. Її історія така. В Краматорську жила щаслива родина. Доньки виросли, вийшли заміж. Одна виїхала за кордон, інша – живе з власною сім’єю в Дніпрі. Повномасштабне вторгнення примусило чоловіка та дружину евакуюватися. Світлана розповідає: «Доньки кликали до себе, але куди ж ми поїдемо, коли у нас дві собаки і троє котів? Вирішили їхати на Західну Україну. Зняли кімнатку. Нам вистачало. А в лютому цього року чоловік помер. З допомогою волонтерів привезла я тіло в Краматорськ і тут поховала. Ось їду на могилку провідати. Наш будинок зруйновано, то житиму у знайомих. Через тиждень повернусь, але, мабуть, для того, щоб забрати свою живність. Хочу бути вдома. Як далі житиму – не знаю, але впевнена, що все буде добре. Я оптимістка, а знаходити вихід із складних ситуацій мені допомагає віра. Я щодня молюсь за тих, хто захищає Україну».
Ірина Воронкіна
