П’ятниця, 30 Вересня, 2022
Головна > ГАЗЕТА > БЕСIДИ,ІНТЕРВ'Ю > І в горі, і в радості, і в мир, і в війну – велика родина дасть раду всьому

І в горі, і в радості, і в мир, і в війну – велика родина дасть раду всьому

Раніше сім’ї були великими і росло в них багато дітей, а турботи про них та домашні клопоти падали на плечі старших сестер чи братів.

Так було і у великій родині Васько зі Степового, де росло одинадцять дітей. Старшим був Валерій, а слідком за ним народилася Валентина, на долю якої і випала та честь – бути старшою сестрою, яка і за мамку, і за няньку.

Сьогодні Валентина вже давно Проніна. Вона й сама мама трьох дорослих дітей та бабуся чарівних онуків. Роки летять, життя кидає свої виклики, але, як і завжди, саме Валентинин дім залишається для її братів та сестер батьківським. До неї їдуть за порадою та добрим словом, у неї й прихистку шукають в час біди. А жінка з усмішкою розповідає, що є тією міцною ланкою, яка тримає всю величезну сім’ю разом.

«На жаль, нас вже десятеро. Один із братиків у 26-річному віці помер, – розповідає Валентина. – Інших життя розкидало по Україні, але війна змусила нас згуртуватися більше. Так склалося, що всі населені пункти, де живуть мої рідні, потрапили в зону ворожих обстрілів.

Після вторгнення армії рф на територію нашої держави евакуювався до мене з Великої Комишувахи старший брат Валерій. Сестра Наташа живе в селі Брагинівка під Петропавлівкою Дніпропетровської області. Там же й брат Костя, він серед захисників в загоні територіальної оборони. Людмила, як і Валерій, з Великої Комишувахи. Вона евакуювалася у Панютине, де й знаходиться зараз з сім’єю. Олександр живе у Харкові. Він форсує військові комісаріати, але його до війська не беруть, бо не має правої руки. Анатолій народився у 1980 році. Він пішов добровольцем на фронт і з 18 квітня вже в лавах ЗСУ. За нього у мене найбільше душа болить, бо він на передовій. Інна мешкає в Степку біля Грушевахи. Вона з родиною теж до мене перебралася, але у Степовому весь час не знаходяться, бо додому їздять, адже городи – це святе (посміхається). Коли картоплю копати треба, обстріли не страшні. Цікаво, що й бабусю, якій за 90, теж з собою возять. Сергій у нас наймолодший. Він з сім’єю жив у Барвінковому, а зараз знайшли прихисток у Близнюках. Є в нас ще сестричка Олена, вона живе в Криму».

Всі брати та сестри для Валі дорогі й за кожного вона по-материнському молиться. На запитання: чи вистачає серця за всіх хвилюватися? – сплескує руками й відповідає: «Та як же за них та їхніх дітей не хвилюватися, коли, наприклад, Толика я почала няньчити з 14 днів. Мама на роботу ходила, а я його і годувала, і мила, і їсти на всіх варила, а було мені лише 13 років. Саша мене взагалі мамою називав. Я їх всіх люблю, а вони – мене. Ми ж одна сім’я!».

Тема Криму для Валентини Проніної ясна і чітка: КРИМ НАШ! Та й інакше бути не може, адже жінка була заміжня за кримчанином. Йому трьох дітей народила, які й самі з часом обрали своєю домівкою Крим.
Жінка каже: «Я розлучена і більше заміж не виходила. Так склалося, що донька Ліля вийшла заміж і переїхала до чоловіка в кримське місто Білогірськ. Сини Паша і Максим, коли прийшов час обирати власну дорогу в житті, поїхали до батька, там знайшли роботу, одружилися і вже своє коріння пустили теж в Білогірську.

Павло, Лілія і Максим

Коли півострів у 2014 році окупували, а пройшло все тихо, то мої діти з сім’ями залишилися там. А ось рік 2022 показав справжнє обличчя окупантів. Тепер всі додому в Україну хочуть.

В Криму підростають семеро моїх онуків, наймолодшу Марійку, якій у листопаді буде рік, я ще жодного разу й не бачила. То для мене красивий півострів на узбережжі Чорного моря, де живуть дорогі мені люди, завжди був і залишається українським!».

У Степовому Валентину підтримують її друзі – подружжя Денисенків. «Для мене Тетяна та Євген, як брат та сестра, – пояснює Валентина. – Мої діти виросли, полетіли з родинного гнізда. Мене не забувають, телефонують, але бачу їх лише по відео та фото в гаджеті. А ось Денисенки – моя дієва підтримка. В свою чергу я їм теж відповідаю щирою дружбою».

Коли запитала Проніну: «А війна скоро закінчиться?» Відразу почула життєствердне: «Скоро! Ми з ріднею вже все спланували. Тільки-но оголосять перемогу і буде змога полетіти в Крим, то я відразу до дітей. А потім вже з ними додому – в Степове, де на нас чекатимуть в моєму домі всі мої брати та сестри з сім’ями!».

Ірина ВОРОНКІНА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.