Позавчора була ще одна дорога . Ми проїхали Лозівщину, Первомайщину, Балаклійщину, Ізюмщину.
Звичайно, то далеко не всі населені пункти, але побачене все більше давить на душу і вириває з болем серце.
В Лозовій взялися довезти військового до його рідної Миронівки, що на Первомайщині. Розговорилися. Звати його Юрій, позивний Мультик. Юрій до війни працював трактористом, але 25 лютого вже був у лавах Збройних сил України. Наслідував приклад батька і його син Сергій. «Я звичайна людина, – каже наш попутник. – Люблю Україну, то просто не міг не піти її захищати. Жінка лаялася (посміхається), а потім змирилася. Ось дали відпустку, провідаю і назад. Кажуть, в Ізюм нашу частину перекинуть. А взагалі довелося мені в пеклі побувати, але нічого. Впевнений, вистоїмо і зовсім скоро виженемо рашистів з нашої землі поганою мітлою. Ось лише за сина хвилююсь, бо теж на фронті».
Їдемо далі. Красиво розмальовані осінніми фарбами лісосмуги, непогана автодорога, поля з мокрими почорнілими корзинками соняшнику. Мирно. Але ні, війна не відпускає, бо назустріч йдуть вервечкою вантажівки з побитою технікою армії рф, на яких розкарячився знак їхнього безумства у формі букви зет, та й з нашими розтрощеними танками. А ось майже слідком за процесією з металобрухтом поспішають на поля довгоногі та ширококрилі оббризкувачі. Так, війна поєднує те, чого не міг навіть уявити наш мозок до 24 лютого!
Балаклійщина зустрічає знаком, де російською мовою написано «Балаклєйській район». Далі «Шебелинка» вітає яскравою вивіскою, а в ста метрах від неї …повністю розтрощені будівлі якого підприємства. На щастя, біда обійшла Донець і місто продовжує жити більш-менш спокійним життям, наскільки це можливо у воєнний час. Чудова дорога, лише деінде порита ямами від мін чи снарядів, веде до Балаклії. Велике місто зустрічає розбомбленим зараз цементним заводом, обірваним дротом на високовольтних лініях, розтрощеними автозаправками (до слова, орки намагалися підкупляти місцевих жителів, торгуючи бензином з наших же АЗС по 30 грн за літр), застережливим написом на щиті «Міни. З дороги не сходити!», і комунальною технікою. Людей в оранжевих та зелених жилетках працівників комунальних служб видно скрізь. Вони метуть, гребуть, розчищають, відновлюють і їхня робоча метушня вдихає чисте повітря в легені звільненого від окупації міста.
Прямуємо далі. За вікном неприбране збіжжя на полях, обірвані дроти, шматки залізяччя між падалішнім соняшником, що зараз цвіте мирним жовтим цвітом. А ще залишки від розбитої техніки як військової, так і цивільної, зіжмакані в папірець легкові автівки, по яких проїхали ворожі танки, гірки сміття на місцях, де стояли автобусні зупинки, обпалені хрести на узбіччях біля населених пунктів.
Проїжджаємо міст. Він весь пробитий снарядами, поритий вибухами від мін. Як витримує – невідомо. Але тримається, бо розуміє свою необхідність….
Ізюм теж повеселів. Все більше людей на вулицях. Вже видно дітей на велосипедах. А підлітки невеличкими групками збираються на яскравому спортмайданчику біля спортивної школи, грають у футбол та ще підходять до військових в надії, що ті пригостять смачненьким. А ті дійсно роздають смаколики, якими і їх забезпечують волонтери. В день нашого перебування в Ізюмі якраз відкрилась перша аптека в місті.
Зупинились біля будинку культури «Залізничник». Красива велична будівля, зведена ще у 1926 році. Тут і величезний глядацький зал з балкончиками, і ліпнина, і кімнати для занять дитячого танцювального клубу, і бібліотека з надзвичайно великим і цікавим книжковим фондом, який орки звалили в одну кімнату, бо у світлих приміщеннях, оздоблених цитатами видатних українських діячів, вони жили, зробивши з вікон бійниці та обклавши їх мішками. Всю територію навколо будинку культури росіяни навіщось обмотали колючим дротом, а крісла із глядацького залу занесли у вириті поруч бліндажі та землянки.
Поруч із будівлею БК «Залізничник» розташована дитячо-юнацька спортивна школи. Бік будівлі зруйновано, бо на нього впала вежа, вікна вибиті вибуховою хвилею, через них дощ налив калюжі у великому спортзалі. Мабуть, незадовго до війни тут зробили ремонт. Висить волейбольна сітка, лежать м’ячі, яскраво підморгує вивіска «Вітаємо учасників змагань», душова кімната, тренерська, спортінвентар, стенди зі світлинами юних спортсменів Ізюмщини… Нещодавно тут вирувало життя, сміялися діти. Потім жили рашисти і наслідком цього перебування стали вибиті ногами новенькі двері, зламані меблі та кубки, розкидані папери, бруд і смердючі кутки з екскрементами.
Навпроти ДЮСШ яскравий спортивний майданчик з тренажерами, частина з яких потрощена. Трішки вбік – спортивний футбольний майданчик зі штучним покриттям, через яке пробивається бур’ян. І на це дивиться з муралу чоловік, повідомляючи пошепки всім, хто звернув на нього увагу, «мені добре там, де я є». Ось така дивна іронія сьогодення.
Вражає те, що російські окупанти те, що не змогли вивезти, просто ламали і розстрілювали, залишаючи після себе розтрощені вітрини магазинів, розбиті банкомати, розстріляні кондиціонери, вирвані рами, дурнуваті написи на стінах, мішки з піском, на яких маркування «томскіє пєльмєні – простота і вєчность» та коробки «волгоградская область – помощь житєлям».
Сонце, яке світило в середу, якось не гріло. Та й місцеві жителі не могли виглядати щасливими. Багато ізюмчан купчилися, гріючись на сонечку, в очікуванні гуманітарної допомоги, яку майже щодня возять волонтери. Люди різні: одні дійсно голодні та без даху над головою, дехто ходить за гуманітаркою, як на роботу, набираючи і набираючи харчів, а є й такі, хто виходить до людей, щоб просто поспілкуватися. До слова, до цього часу є в Ізюмі бомбосховище, де під час окупації жило понад тисячу осіб, та й зараз ще чоловік сто продовжують там виживати.
Сапери працюють в Ізюмі цілодобово, бо, тікаючи, російська підлота мінувала все підряд.
На виїзді знову знімаю зруйновану Малу Комишуваху. Боляче… Заходить сонце, освітлюючи останніми променями розбиті будинки, велику будівлю з написом «Ласкаво просимо», красивий храм, хрести якого підпирають криваве небо…
А через декілька кілометрів зупиняємось, бо дорогу перекрито – то вантажать рашистські танки на тягачі. Зетовська техніка послужить тепер на благо України. В очікуванні відкриття дороги люди повиходили з автівок і тихенько розмовляють. Серед них невдоволений таксист, який, з-під лоба поглядаючи на військових, бубонить : «Та як почали стріляти з усіх боків, то не зрозумієш, звідки й летіло.. а нам що? Нам жити хочеться». А поруч фермер з Великої Комишувахи розповідає, як «прилітало» і як літаки ракети запускали над його будинком, а він вийшов на те «диво» подивитися. Зажурено згадав і про свій візит до Грушувахи 8 березня, щоб матір забрати, а українські військові йому сказали: «тікай, дядьку, швидше звідси», і таки встиг втекти, бо майже за автівкою бігли вибухи. А молодь все бідкалася, що часу немає і довго стоїмо.
За цим з цікавістю спостерігала симпатична жінка у військовій формі, яка таки приєдналася до розмови: «Не треба поспішати, адже ви не знаєте від чого зараз нас Бог береже». Познайомилися. Звати її Леся. Вона киянка, юрист- економіст. З перших днів повномасштабного вторгнення росії пішла в доборобат і воює, а сина відправила до Фінляндії. Леся каже, що вміє вже все: і медикам допомогти, і хлопців прикрити. А сама 45 -річна жінка на долю не жаліється: «Є каремат, є спальник, у мене два (посміхається), бо мерзну, то вже добре».
Дорогу звільнили і ми рушили далі по темних селах і без єдиного вогника містах. А в голові крутилася думка: лише зовсім нещодавно до війни кожен населений пункт зробив вуличне освітлення і як ми раділи з того, що світиться вся Україна, бо то знак добробуту. А в нас хочуть забрати все. НЕ ДАМО!
Ірина Воронкіна
