Субота, 4 Лютого, 2023
Головна > ГАЗЕТА > БЕСIДИ,ІНТЕРВ'Ю > Історія родини, яка знайшла прихисток у селищі Близнюки

Історія родини, яка знайшла прихисток у селищі Близнюки

Бої за Ізюм почалися фактично відразу з початку  вторгнення Росії в Україну  –  24 лютого 2022 року. А на початку квітня місто опинилось під тимчасовим контролем російських окупантів.  Про те, як родина ізюмчан провела місяць під обстрілами артилерії та бомбардуванням літаків та добиралася до тихого місця в Україні, розповідає Наталя Кучугура.

Життя до війни

До війни у кожного з нас було мирне життя зі своїми проблемами, приємностями та щоденними турботами. Наталя Кучугура працювала кухарем у дитячому садочку, а потім техпрацівницею у відділі культури Ізюмської РДА. Її чоловік Юрій, з яким у шлюбі понад 20 років, водій у сільськогосподарському підприємстві села Вірнопілля. У 2000-ому році в сім’ї народився син Артем. Закінчивши Ізюмську школу №3, хлопчик став студентом  Харківського національного технічного університету сільського господарства імені Петра Василенка, де досить успішно навчався. Є ще в цієї сім’ї два пухнастих улюбленця – білосніжний кіт Томас та чорна Міка. «Без котів ми нікуди, – каже Наталя. – Вони частинка нашої сім’ї». Так би воно і йшлося. Звичайна родина зі своїми традиціями та індивідуальним сімейним уставом жила мирним життям, як могла, але….

Війна. Ізюм.

«24 лютого я поїхала на роботу. Все було, як завжди, – розповідає Наталя, –  хіба що автобус чомусь був порожнім, а через вікна я бачила черги біля банкоматів. Приїжджаю, а мені повідомляють, що почалась війна. Чесно кажучи, для підтвердження я попросила ввімкнути телевізор».

Чоловік Наталії був у Вірнопіллі, син знаходився вдома, навчаючись онлайн. Що робити? Навіщо війна? – крутилося в голові у жінки, яка поверталася додому ранком 24 лютого.

Реальність ввірвалася вже через декілька годин: було введено комендантську годину, і в той же вечір у сусідній будинок «прилетіло». Поліція, швидка допомога, заграва пожежі і… підвал.

«Наша квартира розташована в аварійному будинку, то побігли з сином рятуватися до підвалу сусіднього. Принесли стільці, щоб хоч якось можна було сидіти, – згадує Наталя. – Було холодно, а ще дуже страшно прийняти реальність. В підвальній кімнаті, де знаходились ми з Артемом, було багато дітей. Вони постійно плакали, просилися додому. Ми з ними малювали, різали папірці, гралися, намагаючись відвернути увагу від вибухів, які чулися зверху. Вдень бігали додому, щоб сходити в туалет, взяти з собою щось поїсти та деякі речі. Коли був зв’язок, телефонував чоловік і кричав у слухавку: «Досить випробовувати долю, треба виїжджати з Ізюма». А я чекала, не слухаючи нікого, бо не могла повірити, що весь цей жах надовго».

З кожним днем ставало все гірше. Їжа закінчувалась, бомбардування та обстріли не припинялися, місто цілеспрямовано руйнували рашисти. Щоранку виходячи з підвалу, люди бачили все страшніші картини: вже не було пів будинку навпроти –  туди потрапила ракета, люди стали схожі на привидів, а навколо гриміло, гриміло… і вбивало.

Врешті Артем сказав матері: «Все. Не можу. Я просто хочу спати!» – і зателефонував батьку. А Наташа пішла на роботу, бо там залишалися безпритульні собаки, якими вона опікувалася до війни. Жінка каже: «Я востаннє йшла по тоді ще цілому мосту, дивилася на рідне місто в руїнах і згадувала, як з 20 лютого фактично щодня син просив мене зібрати тривожну валізу, а я, сміючись, відмовлялася це робити, дивуючись,  – звідки у нього така нав’язлива ідея. Мало що говорять по телевізору, війни бути не може»… 

Автобуси вже не ходили, військові, повідомивши тендітній жінці про небезпеку, здивовано знизували плечами, коли вона пояснювала, що йде годувати собак, і відпускали її на всі чотири боки.

Під обстрілами Наталя таки добралася до хвостатих безхатьків, востаннє їх нагодувала і помчала до свого будинку, де вже найнеобхідніше зібрали її син та чоловік у старенький синій «Жигуль». Це було п’ятого березня.

Вірнопілля

Залишала родина Кучугур місто Ізюм під бомбардування літаків. Фактично через декілька хвилин після того, як вони проїхали блокпост, туди втрапила авіабомба. Мчали люди до Вірнопілля, яке було колись великим багатолюдним селом, а з часом опустіло. Але війна зібрала в поодиноких будинках сотні ізюмчан, які скупчувалися по декілька сімей в одній хаті, аби лишень не їхати далеко від рідного міста.

 У героїв цієї історії був власний будинок, де вони планували перебути, доки Ізюм стане вільним, але Вірнопілля опинилося на першій лінії фронту. Село почали обстрілювати і бомбити щодня. Літаки традиційно прилітали з 2 до 4 години ночі, то виспатися Артему так і не вдалося. Спочатку пропало світло, потім вода. Всі жителі, а їх було багато, ходили по воду до одного колодязя. Якось примудрялися готувати їжу. Ночей чекали з острахом, бо авіація страшніша за артилерію. «Під час бомбардувань ми то вибігали з хати, лягаючи на землю, то сиділи в будинку, дивлячись, як «танцює люстра» на стелі, та трималися за долівку, яку, здавалося, піднімає нечиста сила», –розповідає Наталя. Так тривало до кінця березня.

Відвідини Ізюма.

Неспокійна за вдачею Наталя не вміє сидіти на одному місці. Їй треба завжди бути в русі, то умовила чоловіка проїхати в Ізюм, щоб хліба купити, бо на той час у Вірнопілля волонтери вже не їздили. А ще у жінки було бажання   забрати з собою маму та спонукати до від’їзду з міста друзів – родину Аксьонових (вони перебралися до Ізюма з Донецької області у 2014 році, а тепер аж ніяк не хотіли вірити, що доля примушує їх тікати знову).

Наталя згадує, як з чоловіком їхали містом і не впізнавали його. По дорозі були розкидані уламки шиферу, дошок, цегли, а красиві колись будиночки – напівзруйновані, спалені, з вибитими шибками та вишкіреними зубами скла в понівечених рамах.

 До Аліни Миколаївни – мами Наталі пощастило додзвонитися, але вона категорично відмовилася їхати з рідної квартири, як і Аксьонови, надіючись на диво, яке так і не сталося. «Хліб ми таки купили, а ось поверталися у Вірнопілля без бажаних пасажирів. Хоча, хто зна, де на той час краще було?» – роздумує Наталя і згадує про своїх друзів – Віктора, Юлю, сімнадцятирічного Ярослава та шестирічного Владика. В кінці березня Аксьонови врешті вирвалися з Ізюма і два дні жили у Кучугур, але спокійними ті гостини назвати не можна.

Вірнопілля -Близнюки

Саме ті друзі і спонукали родину Наталі та Юрія тікати з Вірнопілля, бо авіаудари почастішали. «Ми поїхали в бік Гусарівки, а вони – до Святогірської Лаври. В той день, коли Юля, Віктор та діти  прибули до запланованого прихистку – туди «прилетіло». Дивом вони залишилися живими, то поїхали далі в Ізмаїл Одеської області, де знаходяться і зараз», –сумно розповідає Наталя.

Першого квітня синенький «Жигуль» з нехитрими пожитками, трьома зляканими людьми, які притискали до себе котів, виїжджав з Вірнопілля, а за ними рашистський літак нищив будинок за будинком. Невеличкий екіпаж прямував у бік Лозової, але зупинилися вони у Близнюках, де живуть і нині.

Сьогодення

Будинок Кучугур у Вірнопіллі дуже пошкоджено, а в дворі стирчить уламок розірваної касетної бомби. В Ізюмі залишилися рідні і вціліла їхня квартира, до якої за свідченням сусідів, які залишилися, неодноразово вдиралися російські окупанти, то що там залишилось – можна лише здогадуватися.

Життя переселенців непросте, воно розділене на ДО війни і ПІСЛЯ її початку. Наталя не може змиритися з подіями сьогодення і робить все можливе, щоб допомогти іншим. Вона розповідає: «Ми вже у Близнюках жили, а у Вірнопіллі ще залишалися люди. Умовила я чоловіка повернутися в село. І недарма. В підвалі крайнього будинку натрапили на Рябенка Юрія та його маму, але вони з нами відмовились їхати, лише попросили заїхати в село Рідне, що на Барвінківщині, щоб дізнатися, як почувається шестирічна Ангелінка – донька Юрія, яку віддали родичам туди, де спокійніше. Ми поїхали до Рідного, а воно розбомблене. Заїжджаємо в Барвінкове, а на зупинці вся сім’я, до якої ми прямували, й дівчинка з ними –  чекають на евакуаційний автобус. Плачуть, бо їхній будинок зруйновано, а вони вискочили, в чому були. Я забрала дівчинку, а через декілька днів ще один рейс з чоловіком зробили, то і її рідних привезли до Близнюків».

Завдяки «Банку одягу», який функціонує у Близнюках, переселенці змогли одягнутися, а також отримують гуманітарну допомогу. Рябенки  переїхали в інше місце, а Кучугури зимуватимуть у Близнюках. Вони шукають роботу, допомагають власниці будинку, яка їх прихистила, і уважно слідкують за новинами, очікуючи визволення Ізюма. «То нічого, що руйнувань багато, –резюмує Наталя, – відбудуємо. В гостях нам зараз непогано, навіть коти задоволені, але душа там: в Ізюмі та Вірнопіллі».

Ірина Воронкіна

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *