У кожної людини є захоплення. Вони різні, як і характери тих, хто обрав собі відповідне хобі. Людмила Володимирівна Супрун із Близнюків плете іграшки. Вони у неї незвичайні, бо, взявши до рук цих неймовірно симпатичних м’яких звіряток, відчуваєш тепло і мимоволі на вустах з’являється посмішка.
Людмила народилася і виросла в Близнюках. З дитинства мріяла про те, що працюватиме в лікарні, то після школи відразу вступила до Красноградського медичного коледжу на відділення акушерство та гінекологія. Після закінчення навчання прийшла на роботу до пологового відділення Близнюківської центральної районної лікарні, де й пропрацювала тридцять років до самого закриття. Зараз Людмила Супрун – медична сестра хірургічного відділення.
Жінка розповідає: «Я прийшла до пологового відділення у березні 1987 року зляканою дівчинкою, яка знала лише ази професії. І потрапила в руки справжніх професіоналок – жінок, які багато років приймали пологи і були свідками народження безлічі дітей. На той час завідувачкою відділення працювала Махіня Тамара Григорівна, а пізніше очолила колектив Добруник Любов Дмитрівна. Моїми наставницями стали Ніна Арсентіївна Анюхіна, Ніна Олексіївна Рябоконь, Олександра Григорівна Іщенко, Валентина Іванівна Грищук. Дітей народжувалося щодня багато, а ось вже у дев’яностих – кількість пологів значно зменшилася. До слова, у Близнюки приїжджали народжувати жінки з інших районів, бо наше пологове відділення славилося професійними акушерами та дбайливим доглядом за породіллями. Коли відділення закрили, я довго не могла змиритися з цим, хоч і маю роботу в хірургічному відділенні».
Ще навчаючись у школі Людмила навчилася в’язати спицями і найбільше їй подобалося плести дитячі речі. Пізніше захоплення допомогло красиво одягати власних дітей, а потім вже й онуків – Микиту та Артема. Чотири роки тому, надивившись майстер-класів в інтернет-мережі, Людмила Володимирівна вирішила зробити іграшкового зайця. «Зайчик вийшов ну дуже симпатичним, – посміхається майстриня, – то я взялася за інші іграшки і так захопилася, що вже не можу без цього. Я плету і звіряток, і ляльок, одягаю їх у в’язані речі і кожному віддаю частинку свого серця, бо всі свої вироби люблю. Деякі іграшки дарую, а деякі продаю або ж роблю на замовлення. Ось зараз захопилася ведмежатами. Вони такі кумедні».
Першими поціновувачами іграшок стають рідні героїні розповіді – чоловік Едуард, доньки та онуки. «Найбільше їх любить Артемчик, якому два рочки, – каже Людмила Супрун, – Його реакція найцінніша, та вона й найкраща, бо щира».
В’яже свої роботи медична сестра у вільний час, а його замало, бо через війну, розв’язану росією, живе з батьками у Близнюках старша донька та онуки. То чарівній бабусі доводиться і господарством займатися, і куховарити, і на роботу поспішати. А захоплення – то святе. Іграшки, як і немовлята, полюбляють з’являтися на світ з майстровитих рук Людмили Володимирівни Супрун пізно вночі або ж рано вранці. Жінка зізнається, що плести чергову іграшку неважко, а ось вираз обличчя повинен бути індивідуальним у кожної, то над ним доводиться потрудитися чи не найдовше.
Жінка, немовля, іграшка, затишок – ця низка слів, здається, об’єднана разом єдиним – любов’ю. А й справді, в руках талановитої доброї жінки, яка три десятиліття була тією, кого першою на цьому світі бачили очі новонароджених, іграшки оживають, даруючи тепло їхнім маленьким власникам. Та чому лише маленьким? Дорослі теж із задоволенням любуються такою красою та замовляють і собі для настрою, для позитиву, для хочаб хвилинного повернення у дитинство.
Ірина Воронкіна
