П’ятниця, 9 Грудня, 2022
Головна > ГАЗЕТА > БЕСIДИ,ІНТЕРВ'Ю > Як харківські айтішники допомагають рідній області з Кременчука

Як харківські айтішники допомагають рідній області з Кременчука

Харків’янин Павло Коба та його співробітники не планували в Кременчуці залишатися, коли виїхали з рідного міста 25 лютого. Хотіли просто відпочити та вирішити, куди прямувати далі. Але залишилися, потоваришували з місцевими волонтерами і тепер возять гуманітарну допомогу в населені пункти Харківської області. Зараз багато їздять на звільнені території Харківщини. І, звісно, допомагають військовим.

Павло Коба з Харкова та Марина Шляпіна з Кременчука вже возили з волонтерами допомогу жителям деокупованих Балаклії, Ізюма, а також Барвінкового. Тепер планують забезпечувати наших військових, які розташовані за Куп’янськом, грубками та протизастудними ліками. Хлопці ще не просять, але ж незабаром зима, все це в холодну погоду обов’язково знадобиться.

Марина – місцева волонтерка. Вона займається цією справою з 2014 року. Допомагає родинам АТОвців. Часто оголошує збори у соцмережах, щоб знайти необхідні на допомогу кошти.

«Вибач, що так мало», «трохи перевів, вибач, більше не можу поки що», «я вам там скинула, але небагато, вибачте»… На такі вибачення я завжди кажу: «Добра не буває багато або мало. Добро або є, або його немає!». Вам ні за що просити вибачення», – говорить вона тим небайдужим людям, які підтримують її та її підопічних.

Харків’янин Павло Коба став волонтером після початку війни. Випадково. І з Мариною познайомився також випадково.

Їхали на захід, залишилися в Кременчуці

24 лютого для Павла почалося як завжди – ранішнім ранковим «дожором». Пішов на кухню по кефір та печиво і побачив у вікні яскраві спалахи. Будинок почав ходити ходором. Це росіяни бомбардували П’ятихатки в Харкові. 

Відчуття, що буде ескалація, каже, виникло десь за місяць. Обговорювали з партнерами (у Павла своя IT-компанія) ідею зробити офіс десь у Західній Україні. Але не встигли, та й грошей «зайвих» на початку року не було.

Єдине, що зробив, за тиждень повністю заправив одну з двох своїх машин. Розумів, що з пальним буде проблема. Тому, коли почалося бомбардування, поїхав на заправку і своїм співробітникам зателефонував, щоб робили те ж саме. Поки стояли в чергах, об’їхав усіх та розрахувався за бензин.

О 12-й зібралися в офісі. Вирішили добу подивитися, що буде, якщо без змін, будуть їхати в Західну Україну. Потім знову почалося бомбардування, тож виїхали кількома машинами. Дорога була важкою, всюди пробки, паніка. Треба було десь відпочити – вибрали Кременчук. Звідти батько Павла, сам він постійно бував там у дитинстві.

Розмістилися в його родичів. Наступного дня ще приїхали свої люди, потім ще. Павло винаймав кілька квартир. Так і залишилися, відновили роботу.

– Компанія працює. Умова виживання – збереження бізнесу. Я з першого дня просив менеджмент попереджати клієнтів, що ми беремо паузу на тиждень. Щоб евакуюватися. Вийшло швидше: виїжджали у п’ятницю, а в понеділок уже почали працювати. Було дуже важко, але ми зібралися й зберегли 90 % клієнтів. Вони дуже лояльно поставилися до наших обставин, усе зрозуміли, – розповідає айтішник.

Можна було б просто працювати та сплачувати податки – для території, яка знаходиться поруч з лінією фронту, і цього вже достатньо. Багато підприємств у Харкові взагалі закрилися. Але ні, сидіти на місці – для Павла не варіант. Говорить, що в нього троє дітей, батьки його і дружини в Харкові, який постійно обстрілюють, і люди, які працюють у компанії. Є друзі, які воюють, є знайомі на раніше окупованих територіях. Як можна їм не допомагати? Але відверто каже, що масштабно, про державу та економіку, взагалі не думав. Питання стояло інакше – підтримувати кого зможуть.

Возив пальне волонтерам, які приїжджали на електричках

Спочатку в березні багато возив до Харкова бензину. Познайомився з міжміськими перевізниками. Одна місцева IT-компанія заправляла маршрутки, і кожного дня 20 автобусів їхали до Харкова забирати людей на Полтаву та Кременчук. Тоді на залізничному вокзалі був величезний натовп, усі хотіли виїхати, штурмували евакуаційні потяги.

У Павла були рейси через день. У колоні з автобусами їхали «зеленим коридором», по зустрічній смузі, з мигалками. Туди він віз продукти, ліки та пальне, назад – людей. Бензин возив по 200 літрів за раз. Заправляв у Пісочині харківських волонтерів, які допомагали розвозити продукти та ліки містом. Вони приїжджали електричками або на машинах, що заряджаються електрикою, бо бензину не було. Ще возив бензин на завод Малишева. Солярку там мали, а бензину, щоб забирати людей по місту на роботу, не було.

Ходив до військкомату. У черзі – десь 300 добровольців. Йому сказали, що з таким станом здоров’я не підійде. Порадили йти до тероборони чи волонтерів. З теробороною також не склалося. А от волонтери стали його друзями, допомогли знайти справу, щоб допомагати тим, кого він хотів підтримати. Так вони й познайомилися з Мариною Шляпіною.

Волонтер? – Ні, тільки починаю

Волонтери дали список, що треба купити. Все треба. Поїхали до супермаркету, завантажили повні візки. Біля каси разом із військовими стоїть жінка. Питає: «Волонтер?». «Ні, – відповів Павло, – тільки починаю». Розповів їй свою історію.

Вона каже: «Те, що ти купив, колись знадобиться. Але зараз це військові мають. Якщо справді хочеш допомогти, є військова частина, там зібрали хлопців. У них немає теплих речей, засобів гігієни, сплять у брезентових наметах на дошках. Їм потрібні подушки, матраци, рушники, відвезеш?».

Павло придбав, що вона сказала, а потім жінка попросила: «У мене там генератори лежать, відвези, я дам адресу».

– Для мене було дико, що незнайомій людині доручають відвезти генератори тисяч на сто. Кажу, нехай хтось зі мною поїде. Вона відмовилася, вези сам. Так і познайомилися з Мариною, – з посмішкою згадує айтішник.

Тоді ж познайомився з хлопцями з Нацгвардії, деякі з них стояли в Харкові на П’ятихатках. На той час за окружною точилися бої. Чоловік почав їм допомагати.

З Мариною разом працюють уже пів року. Розуміють, що треба створити якусь організацію – так простіше і допомогу збирати, і з іншими організаціями взаємодіяти. Але й досі вони просто команда волонтерів – Марина Шляпіна та Павло Коба. І їхні помічники.

Є помічниці з Балаклії, Ізюма

Директор кременчуцької школи № 12 дозволив волонтерам зайняти кілька класів. Там вони складають «гуманітарку», фасують її, видають. Там же плетуть сітки для військових. Допомагають дівчата-переселенки. Багато з них – з деокупованих територій області. Валя вже повернулася до себе у звільнену Балаклію. Люба з Ізюма після звільнення Харківщини їздила з волонтерами додому, допомагала роздавати «гуманітарку». І з мамою зустрілася.

Ходять дівчата до штабу, як на роботу, – працюють відповідально, беруться за все. Треба завантажити або розвантажити машину – і це роблять. Узагалі з переселенцями в Кременчуці волонтери живуть дружно. Намагаються допомагати, чим можуть.

Днями їздили до «подвійних» переселенців. Спочатку у 2014-му люди переїхали з Донбасу на ХТЗ у Харків, а тепер війна їх наздогнала вдруге. Зараз живуть у селі під Кременчуком, четверо діток. Усі навчаються, навіть мама вступила до медінституту.

До речі, про навчання. Співробітники компанії Павла проявили ініціативу. У переселенців з дітьми з 1 вересня – проблема з дистанційним навчанням. Люди повиїжджали в чому були, живуть важко, діти по черзі роблять уроки з телефонів. Тому стартує проєкт – раз на тиждень волонтери будуть передавати дітям декілька планшетів або ноутбуків.

Також зараз команда прицільно допомагає населенню деокупованих районів Харківщини.

Не так лякають руйнування, як пусті вулиці

Волонтери возять на своєму автобусі по 250–500 наборів продуктів. Щоб роздати якнайбільшій кількості людей, адже багато хто голодує. За вересень команда була у Барвінковому, Ізюмі, двічі у Балаклії.

– Я був в Охтирці, Бородянці, у Бучанському районі. Там максимальні руйнування. Ідеш – і ріже очі те, що бачиш. У Барвінковому руйнування є, центр побитий, але приватний сектор уцілів. Але що я бачу? Порожнечу. Зовсім пусті вулиці, немає людей. Або поховалися, або виїхали. Лише військові, поліцейські, МНСники на вулиці, – розповідає Павло.

Туди привезли 500 наборів, які віддали волонтеру Володимиру Яковенку. Він розвезе їх по місцевих громадах або за адресами.

Балаклія, говорять волонтери, теж зруйнована не дуже, але вона дуже замінована. Страшно наступати на траву. Урна біля магазину, а в ній лежить міна-пелюстка. Це лякає. Там було видно, що люди голодують.

На що ще звернули увагу: майже немає мешканців, молодших за 40 років. На місце видачі прийшли одні пенсіонери. Лише бабусі та дідусі. «Дивишся на них – і розумієш, що привіз допомогу туди, куди треба. Двічі були у Балаклії, двічі добрий обсяг відвезли по двох різних точках на окраїні. Не можна сказати, що Балаклія без їжі. Її привозять, але ж до центру. Там збирається натовп на 1000 людей. Як ця бабуся, яка прийшла до нас, зможе в тому натовпі щось отримати? Та вона зі своєї окраїни туди й не дійде», – розмірковують вони.

В Ізюмі до центру волонтери не доїхали, тому страшних руйнувань не бачили. Люди кажуть, на горі нічого не вціліло. Все випалено та зруйновано. Вони поїхали на край міста, там мати переселенки-помічниці Люби зібрала людей. Їм за списком роздали допомогу. У приватному секторі багато житла вціліло, але світла, води, газу немає.

Зустрічали по-різному. У Балаклії – дуже тепло, видно було, що на волонтерів чекали. Дякували, коли дізналися, що їхали 350 км, щоб привезти допомогу.

В Ізюмі люди були не дуже привітними. «Волонтер? Давай допомогу!» І все, більше нічого не цікавить. На питання, чи не ображає таке ставлення, Павло відповів:

– Звісно, трохи прикро. Але я для себе зробив такий висновок. З початку війни ми всі психологічно травмовані люди. Не можна ображатися на людину з психологічною травмою. У кожного надзвичайно складна доля, хтось втратив близьких, домівку… Йому все одно, що про нього думають, для нього зараз це не має значення. Я розумію таких людей. Слава Богу, у мене вистачило сил, грошей, розуму потурбуватися про своїх близьких. Хтось не зміг. Тому я нікого не засуджую. Знаю, що роблю добру справу, от і все.

Плакати будемо після перемоги

У Павла загинули друзі. Кожна втрата пробиває на сльози, але й більше злості викликає. Підживляє, дає сили. Чоловік для себе вирішив, що горювати буде після перемоги.

– Тоді всіх відвідаємо, поплачемо, вип’ємо і все необхідне зробимо. Зараз, якщо все це горе пропускати через себе, тебе не вистачить ні на що. Руки опустяться, бо світ несправедливий. Ти їдеш ховати товариша, з яким у січні робив бізнес. Спілкувався з його дружиною, у них народилася донька. Він її навіть не бачив, бо весь цей час був десь під Авдіївкою. І ти думаєш: «Як таке може бути?! Як вони залишаться самі?!». А потім кажеш собі: «Так, зупинись. Зараз почнеш на це витрачати себе, буде ще гірше». Тому зуби зціпив, руки в кулаки – й погнав далі. Буде перемога, будемо оплакувати наших загиблих, – говорить айтішник.

Ще один товариш загинув у червні. Павло щотижня їздив до нього, возив військовим припаси. У вівторок домовився, що завтра виїжджає. Товариш відповідає, що його не буде, зустрінуть інші хлопці. Автобус уже завантажили, та товариш просить перенести приїзд на четвер – і зникає. А в середу кажуть, що він загинув. І весь його загін теж. Павло розвантажує автобус і замість припасів везе для них у морг труни.

У нього в месенджері є список своїх військових, яким раз у два-три дні пише «++». Вони відповідають, усе добре чи ні. Якщо не відповідають, це привід хвилюватися та з’ясувати, що трапилося.

100 % повертаємося до Харкова

Павло часто каже «у нас тут у Харкові» замість «у Кременчуці». Бо хоче повернутися додому. В його компанії план такий – чекають до травня. На новому місці вже працює офіс, співробітники налагодили побут, винайняли житло, навіть собак завели. Є обов’язки перед людьми, яким допомагають, перед Мариною. Тому просто взяти й повернутися не можуть. Якщо все буде добре, у травні, коли в дітей закінчиться навчальний рік, спробують повернутися.

– 100 % повертаємося до Харкова. Там роботи дуже багато після перемоги буде, особливо в області. Все відновлювати, відбудовувати. Я можу в цьому бізнесі спробувати себе знайти або в соціальних якихось проєктах, – упевнений Павло.

…А ще на Харківщині залишилася дача, там будівництво. Він дуже любе цим займатися. А Марина, яка працює 20/7, встигає щось садити на городі. Чому ні? Українці дуже люблять працювати на землі. На своїй землі.

Віта Яковлева

У тему

Хто хоче допомогти волонтерам, будь ласка, ось реквізити:
карти для допомоги

5375411416037336 (моно) для цивільних

4441114457509238 (моно) для військових

marinakremen81@gmail.com (PayPal)

Марину та Павла також легко знайти в соцмережах:

https://www.facebook.com/marina.shlaypina

https://www.facebook.com/gurupavel/

Автор: Віта Яковлева

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *