Нещодавно до редакції заглянула невеличкого зросту сором’язлива жінка – Світлана Дем’яненко. «Я живу в Архангелівці на Барвінківщині, але «Нове життя» передплачую, – відразу зазначила гостя. – Так мені подобається ваша газета. Перечитую статті по декілька разів. Ось в справах заїхала до Близнюків і не змогла пройти повз редакції».
Звичайно, зав’язалася розмова.
- Світлано Миколаївно, як Архангелівка пережила півроку бомбардувань та обстрілів?
- Та в нас порівняно з іншими тихо. Зруйновано дві хати, але люди, слава Богу, живі. Вони в погрібах сховалися, вийшли, а будинків немає. Страшно. І земляків шкода. А так збитки не дуже великі: деінде дахи скалками від снарядів посікло чи вибуховою хвилею шифер скинуло. Ось коли Барвінково обстрілювали, місто за сім кілометрів від нас, та Грушуваху бомбили – то ми добре чули. А загалом обійшлося.
- Розкажіть про свою сім’ю.
- Шість років тому поховали ми маму Валентину Миколаївну. Вона хворіла, то я нею опікувалася. В кінці жовтня помер на 79-ому році життя і батько Микола Якович. Було нас у батьків п’ятеро, а залишилося троє: я та двоє старших братів – Володимир і Сергій. З сім’ями якось не склалося, то так і живемо разом. Брати на роботах, а я по господарству пораюся, бо двох корів утримуємо. Якось так.
- Коли обстрілювали село, де ховалися?
- Та ніде. Весь час в будинку були. Лячно, звичайно, але й не без сміху. Тато погано чув і любив довго дивитися телевізор. Брати на роботі, а тут вночі обстріл. Так бахнуло, що будинок затрясся. Я до батька у спальню заглядаю, а він мені: «Хтось стукнув, а в дім не заходе. Що воно за люди?» Загалом ховалися під дерева чи в будинки. Одного разу я на городі працювала, а тут ракета летить. Впала я на землю, рятуючись, а ракета встряла в асфальт біля магазину і не розірвалася. Диво! Її потім сапери окремо підривали. До слова, серед дивного був і концерт, який давали артисти нашим захисникам якраз на Трійцю. Все відбувалось далеченько від села – в балці, а чути було так, начебто в глядацькому залі сидимо.
- Світлано, а що найстрашніше було за цей час?
- Повз наш двір ракета пролетіла, біленька така. Роздивитися навіть змогли її. Я розуміла, що то смерть, а вона завжди страшна. Втім, найстрашнішим було очікування, коли за російським літаком наш, український, летів. Ми слідкували за тими гонками і молилися, щоб наші льотчики живими були (змахує сльозинку, що непрохано покотилася по щоці). Будь-який обстріл – страшно, а якщо руйнування, то взагалі біда. Поруч село Подолівське, туди часто прилітало і нову школу розбомбили. Важко все це. А ще до цього часу тривожно, коли вітер шумить в посадці, адже під час обстрілів, коли скалки від снарядів летіли, саме лісосмуга їх затримувала і звук такий був…незвичайний…
- З якими проблемами зіштовхувалися?
- Та хіба ж то у нас проблеми? Он у людей біда. Війна скрізь горе несе. Щодо Архангелівки, то був час, коли світла цілий тиждень не було, то їсти ми готували на багатті у дворі. До слова, якраз тоді безпілотники над селом кружляли. А ще ракета потрапила в сівалку, добре, що до майстерні не долетіла. До всього, пошкоджено було насос у водогоні. Але люди швидко все відновили. Техніка – не люди, її полагодити можна.
- В Архангелівці стояли війська ЗСУ?
- Так, деякий час були хлопці. Пам’ятаю, хліба у нас цілий місяць не було, а потім якраз перший раз в магазин завезли та ще й подруга з Близнюків мені привезла. Якраз тоді я поверталася з сінокосу, а солдатики попросили хліба. Винесла, а вони ще й питають, що мені винні. Я аж образилась. Та ми їм в ноги кланятися готові за те, що захищають. Взагалі, чим могли, тим допомагали: то погодуємо смачненькими домашніми стравами, то речі випремо.
- А зараз життя в селі вже налагодилося?
- Та воно й не зупинялося. У кожного ж городи, підсобне господарство. Вибухи чути й зараз, думаємо, що то сапери знешкоджують міни. Засипали нашу землю російські недолюди цим залізяччям. Але поля у нас обробляються: і пшеничку зібрали, і соняшник, і під новий урожай озиму сіють. То все буде добре. Віримо! А як же інакше?
- Пані Світлано, не можу не запитати, чи передплачуватимете «Нове життя» на наступний рік?
- Звичайно, адже в газеті не тільки цікаві історії про долі наших сучасників, а й багато корисної інформації та тлумачення юридичних питань. Жаль, що не кожного тижня газета ходитиме, але й раз на місяць добре. Знаєте, без перебільшення скажу: заглянеш у поштову скриньку, а там газета лежить – і так радісно стає на душі, начебто подруга в гості зайшла, щоб погомоніти.
- Щиро дякую за відверту розмову. Село, де Ви живете, має чудову назву – Архангелівка, то, мабуть, воно під Божим захистом. Нехай все буде добре.
Ірина ВОРОНКІНА
