П’ятниця, 9 Грудня, 2022
Головна > ГАЗЕТА > БЕСIДИ,ІНТЕРВ'Ю > Близнюки – Куп’янськ

Близнюки – Куп’янськ

І знову була дорога, яка вела через Барвінкове-Ізюм-Печеніги- Шевченкове- Великий Бурлук -Куп’янськ і ще декілька інших невеликих населених пунктів, в яких залишилися лише руїни. Це був шлях страшної сили війни, зламаних доль та понівечених будівель.

В думках крутилося лише два слова: без русні, без русні, без русні…. Чи то мозок радів, що вигнано з Харківщини рашистську нечисть, чи то він зрощував надію, що зроблене російськими покидьками зло, обов’язково повернеться їм сторицею, а Україна розквітне надзвичайним цвітом мирного розвитку без поганців та колаборантів.

БАРВІНКІВЩИНА

Дерева скинули листя, і очам відкрились інші краєвиди, часто несумісні один з одним. Як це? – запитаєте ви. Поясню. Наприклад, красивий Богодарівський ставок, у водах якого пливуть важкі хмари, мирно колише на своєму дзеркалі човники з рибалками, а серед полоси хвойного лісу, підпаленого вибухами, видніється біленька шапочка тендітної жіночки, яка вантажить на велосипед гілки, щоб було чим протопити піч. А ось наша автівка мчить новеньким дорожнім покриттям через Гаврилівку, а на узбіччях посічені скалками від вибухів ворота та зруйновані будинки… І такий контраст скрізь: серед мальовничих балочок – залізяччя понівеченої техніки, серед безкраїх полів – обгорілі башти танків, а самі поля – необроблені та заміновані. Очільник Барвінківської громади Олександр Бало каже: «Вибухонебезпечних предметів дуже багато. Їх вивозять тоннами з громади. Я підписую акти та сам бачу, скільки ворог залишив на нашій землі небезпеки». 

Втім, Барвінківщина поступово оговтується, а ще у громаді відновлюють мости. Наразі мешканці вже можуть дібратися до Балаклії та Ізюма.

ІЗЮМЩИНА

Дорога до Ізюма вже інша. Залишки знівеченого транспорту звезено докупи, все більше місць, які сапери помітили як розміновані, все більше людей на вулицях, але…Все, що приховувала буйна зелень, вилізло  і виїдає душу своїм неприродньо страшним  виглядом. І начебто вперше бачиш обпалені, напівзруйновані будівлі з вишкіреними від болю вибитими рамами та розірваними у мовчазному криці ротами вивернутих дверей. Мала Комишуваха, Топальське  – руїни, до яких вже доклали руку осінні дощі з холодними безжальними вітрами.

Серед хорошого  хіба що швидкі темпи дорожніх ремонтних робіт та сільськогосподарська техніка, яка деінде стоїть на узбіччях, очікуючи завершення роботи саперів. Час не розуміє, що поля заміновано, він вимагає вчасного проведення осіннього циклу польових робіт, бо, щоб мати хліб у наступному році, – треба вчасно посіяти озиму пшеницю.

В Ізюмі є такий райончик, який місцеві з любов’ю називають «Поворотка». Там зупиняються вантажівки  дальнобійників та легкові автівки з пасажирами, бо на невеликій площі сила-силенна магазинчиків, яток та інших закладів, де можна швидко підстригтися, купити щось попоїсти, відпочити або просто розімнути ноги, заглядаючи у вітрини….

Війна змінила цей район до невпізнаності, перетворивши ошатні магазинчики в спалені  потворні примари, а яскраві вітрини – у тьмяні, забиті фанерою підсліпкуваті віконечка.

Але життя бере своє. Підприємці, розчистивши від уламків невеличкі площі своїх торгових точок та перекривши дахи, вже відновили роботу. І таки торгівля на Поворотці йде повним ходом: смажиться шашлик, пахне ароматною кавою, охайною гіркою викладено хот-доги та бутерброди, тут можна купити гриби, мед та рибу. Гамірно. Людно. Контраст…

Їдемо знову біля знаку «ІЗЮМ» і згадується рашистське повідомлення: «ми зашлі в город 13 юм». Мимоволі вуста розтягуються в посмішці: містична цифра 13 (а в даному випадку дві перші букви назви міста ІЗ) стала поперек горла російським оркам…

ШЕВЧЕНКОВЕ

Дев’ятого вересня в соціальних мережах радісно гриміло: «Ще один населений пункт на Харківщині знову під контролем України. Місцеві відсвяткували визволення, одразу зафарбувавши на в’їзній стелі російський триколор». Це про селище Шевченкове, яке було окуповане військами рф з  25 лютого. З першого погляду здається, що зараз все тут мирно та спокійно, доки не заїжджаєш в сам населений пункт. Зустрічають гостей підпалені стіни місцевої школи, бо ракета влучила в будівлю. І відразу згадується інтерв’ю з головою Шевченківської  громади Валерієм Приходьком, де  він розповідає про те, як «авабадітєлі» катували людей за допомогою підйомника. За його словами, через катівню пройшли деякі старости громади, керiвник мiсцевої поліції та багато поліцейських, які попри тортури відмовилися співпрацювати з ворогом.. І знову в думках крутиться «без русні, без русні, без русні…»

Далі ми не заїжджали, обравши інший шлях до місця призначення. А наступного дня після нашої подорожі, 13 листопада, війська рф випустили по смт. Шевченкове сім ракет. Унаслідок обстрілу пошкоджено Будинок культури, магазини, торговельні павільйони, будівлю пошти, навчальний заклад, інфраструктурний об’єкт та дві житлові чотириповерхівки. Двоє людей зазнали поранень. Якось так…

ПЕЧЕНІГИ

Дорога біжить далі повз нескошені поля з пшеницею. Автівку переганяє сорока. Мабуть, поспішає віднести новини до сусіднього села. На душі сумно. Не приносять радості ні розфарбовані чаклункою осінню різнокольорові лісосмуги, ні навіть зелена озимка на деінде оброблених полях.

Раніше Печеніги були відомі як курортне містечко на березі водосховища, а війна зробила територію Печенізької громади порталом із окупованих територій до вільної України. Майже щотижня через Печенізьку дамбу на підконтрольну територію перебиралися понад 1000 людей. Селище жило під обстрілами щодня, а зруйновані будинки стали звичною частиною колись мальовничого ландшафту. Велична Печенізька дамба розділяла місцеву громаду на дві зони: в одній було дев’ять окупованих сіл, в іншій – прифронтова територія. Зараз дамба зруйнована, але тут повним ходом ведуться ремонті роботи, а пішохідний мостик, перила якого пофарбовані синьо-жовтою фарбою, об’єднує обидва боки дамби.

Дорога біжить далі повз охайні зорані городики, де купками лежать яскраві гарбузи… але час від часу обпікають погляд зруйновані великі будівлі та  невеличкі сараї з дірками замість горищ, а ще свіжі латки на асфальті, де нещодавно стирчали залишки снарядів та були вирви від прильотів.

ВЕЛИКИЙ БУРЛУК

Річка Бурлук розлилася красивим дзеркалом, а над нею міст… розбитий. Від назви річки отримало своє ім’я і селище Великий Бурлук. Цей прикордонний населений пункт потрапив під окупацію військ рф на самому початку повномасштабного вторгнення – 24 лютого, а 10 вересня Збройні сили України його успішно визволили від російських окупантів.

За 20 кілометрів від селища вже росія, то без військових захисних споруд тут не можна. І начебто мирно гудуть трактори, обробляючи земельку і готуючи грунти під посів культур врожаю вже наступного 2023 року, і руйнувань мало, але земля постійно двигтить під ногами.

– Чому такий дивний гул чути? – питаю у місцевих жителів.

-Так росія ж поруч. Арта працює, – відповідають. – Нам щастило, снаряди повз пролітали, але 10 вересня три ракети в центр селища потрапили, то постраждали магазин, автовокзал та райвідділ поліції.

КУП’ЯНСЬК

До Куп’янська потрапляємо вже перед сутінками. Людей на вулицях дуже мало. Та й їм ходити, коли по обидва боки центральної вулиці зруйновані будівлі – туди були прильоти. 

Місто розташоване за 50 кілометрів від російського кордону і саме Куп’янськ російські війська окупували ще в лютому без жодного пострілу. Дев’ятого вересня українські військові звільнили місто від окупантів, але нічні ракетні обстріли міста з боку росії тривають постійно.

На початку листопада на деокуповану територію проїхали керівники “Укрзалізниці”. На шляху до Куп’янська вони побачили два зруйновані мости, один з яких намагаються відновити. А доки не відновлена електромережа, пасажирів возить рейковий автобус. Саме його ми й помітили на станції. Якимось дивовижним здавався цей залізничний транспорт з одним вагоном, який серед темряви сяяв теплими вогниками в очікуванні пасажирів.

Асфальт на дорогах Куп’янщини вщент розбитий і легковий автомобіль час від часу дуже глибоко провалюється у ями, залиті брудною водою. А  польові дороги добре утрамбовані коліями від танків, які безжально розчавили сходи якихось сільськогосподарських культур.

ЯЦЬКІВКА

Вже поночі шукали дорогу до Яцьківки. Це село у Лиманській міській територіальній громаді Краматорського району Донецької області, яке було звільнене військами ЗСУ 23 вересня.

Навпростець через міст до цього мальовничого населеного пункту від Куп’янська якихось 50 хвилин їзди, але добиралися ми до нього довго, бо мости ще були непроїзними. Шукаючи дорогу, побачили на лавочці біля двору двох чоловіків (мабуть, батько з сином), які в темряві на свіжому повітрі грілись гарячим чаєм з термосу. Вони й пояснили, що не радять їхати через  мости,  а польовими дорогами – небезпечно, наголосивши «треба в Ізюм повертатися. Довше, але надійніше». На запитання, чому в хату не йдуть, відповіли: «Світла немає, що в хаті робити? А тут військові частенько їздять, бо міст поруч. Часто зупиняються просто погомоніти чи дорогу розпитати»…

Ось таке вечірнє дозвілля в селах, де немає світла, води, газу завдяки «добрій волі руських асвабадітєлєй».

Автівка мчала по дорозі, фари вирвали з темряви монументальний знак «Донецька область. Краснолиманський район», а далі сосни, міцні стовбури яких посічені скалками від снарядів. Об’їхали величезний залишок  ракети, випущеної  Смерчем, який нахабно бовваніє серед сосен. А далі… руїни, руїни, руїни величезних будинків та невеличких яскравих будиночків на базах відпочинку. Красиві місця були тут до війни, багаті котеджі, успішний бізнес.. Були… Будуть!

Автівка мчить додому, назустріч нікого. Темно, хоч око виколи. Пасажири тихо гомонять між собою: «Страшний час зараз, але цікавий». Думки рояться, аналізуючи побачене. Добре ми жили, заможно і з перспективою на майбутнє. Чому жили? Житимемо і далі… без русні, без русні, без русні.

Ірина ВОРОНКІНА
фото автора та світлини Яцьківки – інтернет-видання “Карачун”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *