П’ятниця, 27 Січня, 2023
Головна > ГАЗЕТА > БЕСIДИ,ІНТЕРВ'Ю > Близнюки – Ізюм. Життя повертається

Близнюки – Ізюм. Життя повертається

Українські військові взяли Ізюм «на характері»: коли Збройні сили України зайшли у місто, росіян там майже не було, вони кинули техніку та не чинили опір. Повідомлення про деокупацію міста почали надходити з десятого вересня.

Місто було в окупації пів року. Росіяни скидали бомби на житлові будинки, били цивільних та змушували працювати в обмін на пайки. Тепер в Ізюмі майорять українські прапори, військові ЗСУ стежать за безпекою та підраховують залишену російську техніку.

Саме в Ізюм попрямували й ми з гуманітарною допомогою для наших захисників від БО «Благодійний фонд «Волонтери заради миру» та янгеликами-оберегами, виготовленими руками вихованців КЗ «Лозівський палац дитячої та юнацької творчості».

Всі позитивні думки, які може й мали місце перед початком поїздки, в прямому сенсі змило дощем, бо він не припинявся доти, доки ми їхали до Ізюма. Здавалося, сама земля плаче, бо їй боляче, адже узбіччя дороги вкриті залишками розтрощеної техніки як військової, так і цивільної. Куди сягає око, скрізь обірвані дроти на високовольтних лініях, перебиті стовпи, вирви від мін, касетні снаряди, що стирчать в полях з чорною пшеницею, яка незбирана пріє під дощем, зрізані, як ножем, верхівки дерев, масивні гусениці, відірвані від танків, шматки металу, застряглі в гілках дерев… Здавалося, та воно так і є, сама люта смерть гралася тут життями людей.

Першу зупинку зробили в Барвінковому. На центральній площі цього міста, чисто вимитій дощем, козак Барвінок у синьо-жовтій краватці суворо вдивлявся у вирву від снаряду біля підніжжя п’єдесталу, на якому стоїть. Комунальники вичистили центральну площу міста, але вона не виглядає мирною, як ще сім місяців тому, бо вікна адмінбудівель забиті фанерою, а деякі ще витріщаються на перехожих розбитими шибками.

Дисонансно виглядає яскрава вітрина магазинчика «Світ бажань». До слова, це перша крамничка, яка відновила свою роботу на цьому майдані після тривалих обстрілів міста. Варто зазначити, що місто поступово оживає, потихеньку повертаються люди до своїх осель. Втім, п’ятимісячна відсутність господарів дається взнаки: забур’янілі городи, необроблені квіткові клумби, необкошені узбіччя, страшні написи «тут живуть люди» на воротах, побитих уламками снарядів, деінде зламані дерева, підперті балками двері, вивернуті віконні рами та уламки шиферу, дошок, скла…

Їдеш вулицею і дивуєшся, наскільки вибірковою була вибухова хвиля: замість одного будинку – гірка уламків, а на обійсті поруч – лише трішки пошкоджена огорожа.

Барвінківщина – мальовничий край, де населені пункти оздоблені короною неймовірно красивої природи, серед якої заховалися невеликі села. Сьогодні російськими недоносками фактично вщент зруйновано Грушуваху, Рідне, Курульку, Дібрівну, Нову Дмитрівку …

Дощ. Наша автівка біжить повз Малу Комишуваху. Здалеку видніються дахи будиночків, а зблизька – пустка і руйнації, мабуть, жодної хати, придатної для проживання, тут вже немає.

Далі ще страшніше. Нашвидкоруч насипані переправи в місцях, де були красиві місточки. А там, де вони збереглися, десятисантиметрової товщини залізні дорожні відбійники перетворилися в тоненьку стрічку через вбивчі удари чи-то танків, чи-то іншої зброї. Що вже говорити, про паркани з металопрофілю – вони зіжмакані в маленький папірець і відкинуті вбік або ж сплавлені так, що на них немає жодної «хвилі». Просто дивлячись на це, всередині все замерзає, бо розум ясно тобі дає знати: людина створила вбивчу силу, проти якої вона сама, тобто її тіло, кістки, плоть – ніщо!

Ізюм. За пеленою дощу видніється гора Кременець. То гордість Ізюма, її візитна картка. Висота гори становить 218 м над рівнем моря. Там розташована експозиція кам’яних баб, зібраних на території Ізюмщини, а також монумент на честь загиблих у Другій світовій війні. На вершині споруджено телевежу. У районі гори, де за часів Київської Русі, як припускають, проходив кордон держави, зупинявся князь Ігор Святославович. Ця подія зображена в епізоді літопису «Слово о полку Ігоревім». Татари називали гору «Узун-Курган» («Довга Гора»), звідси, вірогідно, отримав назву Ізюмський шлях, яким татари здійснювали набіги на довколишні землі.

Що зараз? Що зробили рашисти з місцем історичної сили? То краще не бачити на власні очі. Бо там могильник. На гору піднімалися ізюмчани, які не змогли втекти від окупації, щоб впіймати мережу та хоч якось повідомити рідним, що вони живі. Багатьох вбито, бо гору обстрілювали. 19 вересня російський снаряд влучив у культурну та історичну пам’ятку на горі Кременець, де стоять кам’яні половецькі баби, датовані IX-XIII століттям, і тоді теж загинули люди.

На в’їзді до міста блокпости. Пропускають лише тих, у кого є ізюмська реєстрація. У нас її не було, то довелось чекати дозволу проїхати далі, і з’явився час на спостереження та роздуми.

Дощ. Холодно. Вітер. Військові та поліцейські в мокрому одязі, бо від мряки не рятують плащ-палатки. В одного із захисників зламана змійка на берцях. Інший – взагалі в літніх кросівках. Де вони візьмуть інше взуття і коли то буде, – риторичні запитання. Хлопці іноді гріються чаєм, який підігрівають на спеціальних горілочках – мабуть, волонтери постарались і допомогли в цьому. Біля хлопців ходить красивий пес, вони й кличку йому таку дали – Пес. Розумна вівчарка з нашорошеними вухами реагує на голос, здається, розуміючи людську мову. Пес вмостився біля ніг військового, який тільки-но здав пост, і під стукіт дощових крапель задрімав.

За блокостом величезне звалище розбитої техніки. Вся покручена, обпалена і вже з’їдена іржею – вона викликає страх, бо в цих танках, вантажівках, легкових авто, маршрутках були люди. Були…живі, веселі чи перелякані, щасливі чи злі, – різні. А старий маразматик путін зі своїми прихвостнями вирішив, що має право керувати людськими долями і вбив тих людей, серед яких і наші українці, і їхні «расіянє», які прийшли «асвабаждать» нас від щасливого життя.

Далі вулиці Ізюма. Місто зруйноване і заміноване. Багато автівок з написами «Піротехнічна служба», то спецпідрозділи рятувальників-саперів прочісують узбіччя доріг та двори багатоповерхівок. А ось вже евакуатор тягне червоний мікроавтобус, кажуть, день тому підірвався на міні. Там були люди.

Куди сягає погляд, руйнації, обпалені багатоповерхівки, залишки колись красивих будівель, розбиті ангари, в яких гори пшениці (вивезти не можна, бо заміновано), завалені стовпи, вишки, розтрощений колись міцний міст через Сіверський Дінець, знесений дах у школі, поламані павільйончики в дитячому садку, пробиті куполи храмів, розстріляні банкомати, знівечені вітрини магазинчиків… Страшно.

Прямуємо за призначенням, бо треба передати нашим хлопцям-військовим необхідні речі від Благодійного фонду «Волонтери заради миру». Шукаючи потрібну нам частину, декілька разів зверталися до перехожих, щоб підказали дорогу. На щастя, всі відповідали спокійно і намагалися спілкуватися українською мовою.

Знайшли своїх. То велика радість побачити знайомі обличчя, а ще й викликати їхні радісні посмішки: «ой, пиріжечки, і мені залиште…та дайте котлетку… а сало привезли?…передайте цукерку, будь ласка!».
Плетених із бісеру янгеликів та малюнки-листи від близнюківських дітей передали вчителю Олександру Шаркову (на фото), а він у відповідь знітився і, щоб не помітили побратими, тихенько прошепотів: «як там мої учні?», ховаючи вологу, що набігла на очі.

Військова служба і в мирний час нелегка, а зараз, в час війни, – важка, особливо для людей, які мають мирні професії. То будь-яка вісточка з дому додає сили нашим захисникам та ще більше їх мотивує.
Рідні люди. Заморені, але стійкі і надійні. Хлопці, на ходу щось жуючи, поспішають на свої пости. Хто вільний, підходить, щоб дізнатися, як справи у нас, подякувати волонтерам за передачку та попередити, щоб на узбіччя не з’їжджали та були обережними в двориках, бо ЗАМІНОВАНО скрізь.

Слухаєш їх, і в черговий раз вражає глибина та щирість цих людей, за спиною яких ми почуваємось в безпеці. Живуть в холодних приміщеннях, харчуються сухпайками, цілодобово стоять на посту, мерзнуть, миються, гріючи воду на багатті, і дбають про цивільних, цікавляться нашим здоров’ям, безпекою, підказують, як їхати, щоб швидше дібратися додому.

Дощ. Повз нас біжать двоє хлопчиків у благеньких кофтинках. Замерзлі, замурзані, дивляться насуплено. Підізвали їх, дали цукерок, шипучої «Коли». І розквітли личка усмішками, діти почали говорити: «Води в місті немає, світла теж. Мама їсти готує в дворі на багатті. Спимо в квартирі, холодно. Ну нічого, ось гроші є на «кока-колу», а тепер на інше витратимо, ви ж пригостили. Зараз вже не дуже страшно. А ось, коли літаки бомбили, тоді страшно було. І мама плакала дуже».

Не піддається аналізу, розумінню чи якомусь поясненню те, що наробили російські бузувіри. В думках лише одне слово: ГЕ-НО-ЦИД!

Вийшло сонечко, освітлюючи нові страшні картинки. Зупинились біля Будинку культури «Залізничник». Красива велична будівля, зведена ще у 1926 році. Тут і величезний глядацький зал з балкончиками, і ліпнина, і кімнати для занять дитячого танцювального клубу, і бібліотека з надзвичайно великим і цікавим книжковим фондом, який орки звалили в одну кімнату, бо у світлих приміщеннях, оздоблених цитатами видатних українських діячів, вони жили, зробивши з вікон бійниці та обклавши їх мішками. Всю територію навколо Будинку культури росіяни навіщось обмотали колючим дротом, а крісла із глядацького залу занесли у вириті поруч бліндажі та землянки.

Поруч із будівлею БК «Залізничник» розташована дитячо-юнацька спортивна школи. Бік будівлі зруйновано, бо на нього впала вежа, вікна вибиті вибуховою хвилею, через них дощ налив калюжі у великому спортзалі. Мабуть, незадовго до війни тут зробили ремонт. Висить волейбольна сітка, лежать м’ячі, яскраво підморгує вивіска «Вітаємо учасників змагань», душова кімната, тренерська, спортінвентар, стенди зі світлинами юних спортсменів Ізюмщини… Нещодавно тут вирувало життя, сміялися діти. Потім жили рашисти і наслідком цього перебування стали вибиті ногами новенькі двері, зламані меблі та кубки, розкидані папери, бруд і смердючі кутки з екскрементами.

Навпроти ДЮСШ яскравий спортивний майданчик з тренажерами, частина з яких потрощена. Трішки вбік – спортивний футбольний майданчик зі штучним покриттям, через яке пробивається бур’ян. І на це дивиться з муралу чоловік, повідомляючи пошепки всім, хто звернув на нього увагу, «мені добре там, де я є». Ось така дивна іронія сьогодення.

Вже виїжджаючи з міста, повернули до храму та заїхали до святого джерела, яке називається «Кириченкова криниця». Це не просто холодний струмок. За легендою, воду, що зцілила від сліпоти юну дочку козака Кириченка, вважають даром Божим. Поруч з джерелом споруджено церкву на честь Піщанської ікони Божої Матері. В мирні часи з ранку до пізньої ночі віряни приїздили до джерела, щоб набрати води, окунутися в цілющу воду у купальні та, звичайно, поставити свічку в церкві.

Біля джерела скупчилися люди з пляшками та іншою ємністю, які, тихо перемовляючись, набирали воду. Сьогодні «Кириченкова криниця» рятує ізюмчан від спраги, бо в місті немає води, немає світла і дуже поганий зв’язок.

Але життя повертається в Ізюм, незважаючи на його розтерзане тіло. Комунальники щодня розчищають, прибирають, ремонтують, поспішаючи налагодити побут місцян та відновити життя в колись гостинному красивому місті з цікавою історією та славними традиціями…

Дорога додому не дала так потрібних душі позитивних емоцій, бо війна продовжує робити свою чорну справу, сіючи смерть, ламаючи будівлі і людські долі. А погляд все блукав по мінних полях, на яких нескошена пшениця заростає падалішнім соняшником та бур’яном, – а то хліб!

Ірина Воронкіна

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *