Молоко прибуває і вперто тужавіють груди.
Їй здається, що візьме до рук немовля.
Це було тільки раз, проте більше ніколи не буде.
Від ракети здригнулася знов українська земля.
Впали стіни палат і летіли розпечені друзки,
І з металу і скла, І шалений залізобетон
Не щадив ні людей, не лишав ні любові, ні дружби.
Ненависні удари змітали все, наче картон.
Тільки раз у житті,
тільки раз пригортала до грудей,
милувалась, раділа, з-під ніг утікала земля.
Це було тільки раз, проте більше ніколи не буде.
Бо ракета російська забрала невинне маля,
Що народжене в муках – і в муках злітає на небо.
В сивих безвістях сліз залиша рідну матір саму.
Не дізналась вона, що для щастя жіночого треба,
Але вже проводжає до Бога дитину свою.
Їй тепер не страшна ні війна світова, і ні третя,
І ні камінь із неба, ні кратери ядерних злив.
… Не проспівана пісня, яка колисковою зветься.
Скресне щастя, як крига, і часу зупиниться плин.
Не засяє душа від обійм і від першого зуба,
Іде обертом диким від всього того голова.
Це було тільки раз і вже більше ніколи не буде.
Бо пожнула кривавого Пута –
тричі прокляті вбивчі жнива.
Мила мамо, не плач! Мені там і не боляче, й тепло.
Я маленький у тебе – і мене глядітиме Бозя.
А я випрошу в нього для тебе дитинку, може.
Якщо здужаєш, мамо, ти усе оце – пекло…
Листопад‘ 2022
Тетяна Пасєка
