У кожного та кожної з нас є життєва історія – своя, унікальна, неповторна. І чим старша людина, тим більше має спогадів. Про свою долю журналістам «Нового життя» розказав КЄСЄЛЬ ЛЕОНІД МИКОЛАЙОВИЧ, який народився у 1936 році.
Дитинство. Друга світова війна
У прикордонника Миколи Кєсєля та його дружини Ольги було двоє дітей: син Леонід і донька. Донька померла маленькою від набряку легенів, а син зумів перебороти ту саму хворобу і прямує по своїй життєвій стежці й зараз.
У 1939 році батько маленького Льоньки служив на кордоні з Польщою в селі Собичіно. На заставі було два двоповерхових будинки, в квартирі одного з них і жила родина Кєсєлів. Леонід Миколайович згадує: «Я народився у Городниці Звя́гельського району Житомирської області. Потім жили на заставі. У 1941 році я маленький був, але добре пам’ятаю, як в червні над нами летіли німецькі літаки на Київ. Три дні повз нас пролітали, а тоді почали бомбити.
Моя бабуся Ковшун Матрона Данилівна мене за руку схопила, і ми почали тікати, притуляючись до стін. Я все оглядався, бо за нами біг ще якийсь дядько, а потім він впав. Це зараз я розумію, що його вбило, а тоді почав питати в бабусі, чому він так дивно лежить. Вона стисла мою ручку у своїй, ще тісніше притисла до стіни, прикриваючи собою, і сказала, що дядько ліг відпочивати.
Ось і зараз, коли згадую ті давні дні, мурахи по шкірі і сльози навертаються на очі».
Через декілька днів після початку вторгення гітлерівських військ на територію України прикордонникам, які вижили, дозволили з сім’ями евакуюватися. То малий Льонька разом з батьками та бабусею поїхав у Новосибірськ.
«Дорога була довгою. Батька призначили начальником ешелона, а ми їхали в забитому речами вагоні, де лягти було ніяк. Дорослі стоячи спали, а я ж маленький, то нагору підсаджували і там була невеличка місцинка, де можна було лежати.
У Харкові стояв потяг дві доби, потім ще в Москві – три, а далі ще довго їхали, – розповідає чоловік. – У перший клас я пішов в Новосибірську і почав розмовляти російською.
Коли звільнили Україну, ми з мамою повернулися на рідну Житомирщину. А бабуся взагалі поїхала додому через рік перебування в росії. Батько ж залишився в Новосибірську, бо був військовим, і наступного разу я з ним побачився вже у 1954 році в Узбекистані».
Повоєнне лихоліття. Дитбудинок і завод
Повернувшись в Україну, Леонід жив у бабусі, яка наполягала на навчанні єдиного онука. Пішов Кєсєль до україномовної школи, то довелося знову проходити програму першого класу та вивчати рідну мову. «Я дуже добре пам’ятаю нашу школу. То була велика кімната, в якій навчалося близько п’ятдесяти різновікових дітей. Понад стінами стояло два великих столи, а біля них лави. Писали перами чорнилом на газеті, тоді всіх прмушували передплачувати газету «Правда». Наприклад, великі букви повинні були мати висоту, як три рядки друкованого тексту. Уроки велися відразу для чотирьох класів: з першого до четвертого. Вчителем був 20-річний Андрій Якович. Він фронтовик і на війні у нього відірвало праву руку, але вчитель так вправно лівою розкреслював дошку без лінійки, що ми всі дивувалися цьому його вмінню. За свою російську я отримував двійки, але дуже швидко повернувся до рідної мови, вирівняв оцінки і захопився математикою».
Після закінчення Другої світової почалися важкі та голодні повоєнні часи. Леонід так і жив з бабусею, а Матрона Данилівна не знала, чим годувати онука. То вирішила віддати його до дитбудинку, де дітей харчували за державний кошт і давали їм по 200 грамів хліба на день, а в домашніх умовах це було неможливо.
Леонід Миколайович каже: «1945-1946 роки були дуже важкими. Я завжди хотів їсти. Що знаходив, те й жував. З друзями ми ходили взимку на картопляне поле, шукали мерзлу бульбу і, якщо нам це вдавалося, бігли радо додому. Бабуся робила з тієї картоплі крохмаль і варила галушки. Вони виходили великими, але в роті моментально розчинялися, не приносячи ситості. Я сердився і казав, що рот повен, а їсти нічого.
За чотири кілометри від нашого села відкрили дитбудинок, ось бабуся мене туди й віддала. Тут була норма на одну дитину: 200 грамів хліба на день – 100 гр на обід та по 50 – на сніданок та вечерю. Це було щастя отримати отой чорний кусень хліба і повільно ним смакувати, щоб не загубити ні крихточки. А ще в дитбудинку проводили уроки, то там я пройшов чотири обов’язкові роки шкільного навчання. Далі вже можна було не здобувати освіту. Але я хотів вчитися, мені це подобалося та й бабуся наполягала, то вже 5, 6 та 7 класи я закінчував у звичайній школі. А далі, як і більшість моїх однолітків, пішов працювати на Городницький фарфоровий завод і продовжував ходити у вечірню школу».
Служба в армії. Близнюківщина
Так склалося, що на строкову військову службу Кєсєль пішов із завода разом із сімома друзями, з якими працював в одному цеху. Служити довелося всім в Забайкаллі. І знову українців примушували розмовляти російською. «Служба була важкою і фізично, і морально, – згадує наш земляк. – Я швидко адаптувався до мови, бо ж у свій час жив в росії, а деяким хлопцям важко було. Хоча, служив зі мною Остапенко, вже не пам’ятаю його імені, то він твердо сказав командиру, що не буде говорити кацапською і так до кінця служби спілкувався лише рідною мовою. Нашу роту, яка складалася на 90 відсотків з українців, любили за вміння красиво співати».
У 1958 році військову частина, де служив Леонід, направлено в Угорщину, де на той час був заколот, але через обставини потяг затримали на станції Дубове, що на Близнюківщині. Тут чоловік познайомився з чарівною Ольгою, яка стала його вірною супутницею в житті, і вже майже 65 років вони торують свою стежку разом. Кохання назавжди пов’язало долю Кєсєля з Близнюківським районом (тепер громада), а саме з селом Миколаївка Перша.
Віражі долі
У далекому 1958 після армії чоловік з’їздив на Житомирщину, а потім повернувся на Близнюківщину і зробив пропозицію руки і серця коханій Ользі. Молоді люди подали заяву в ДРАЦС і готувалися до весілля, яке було заплановане на 21 січня 1959. Прийшов час, наречені одружилися, почали будувати свою долю вже разом, не звертаючи увагу на запис в свідоцтві про шлюб. І лише при оформленні пенсії побачили помилку, допущену спеціалістами. Виявилося, що в Леоніда день реєстрації вказано правильно – 21.01.1959 року, а в Ольги дата була зовсм іншою – 21.04. 1959, то довелося подружжю зі стажем ще й доводити, що вони дійсно одружені.
Багато років Кєсєлі живуть у Миколаївці Першій. Леонід Миколайович 32 роки знаходиться на заслуженому відпочинку, але частенько згадує свої робочі будні: «Де я тільки не працював. Починав на бурякопункті, був продавцем, піонервожатим у школі та ще й фізруком. А ще будував у Бурбулатівській школі другий поверх. Потім в колгоспі очолював комсомольську організацію, а далі був помічником чергового в райвідділку міліції. Закінчив середню юридичну школу міліцію в Донецьку та Київську вищу школу МВС СССР. Вже пенсіонером 12 років очолював Близнюківський відділ УТМР. Але найвагоміше надбання в житті – це наші з Олею діти, онуки та правнуки».
Сьогодення
Життєва дорога Кєсєля Леоніда Миколайовича привела чоловіка, який був свідком воєнних дій Другої світової, до ще однієї війни – тієї, що розв’язала росія. Зі сльозами він каже: «Я ніколи не міг подумати, що росія зможе напасти на Україну. Якби я до цього часу служив у армії, то в жодному разі не перетнув би кордон України навіть перед загрозою розстрілу. Як можна було таке утнути? Як можна зрозуміти те, що коїться, і пояснити дії російської федерації? Війна – це страшно. Війна – це важко. Війни – не повинно бути взагалі!». І наостанок стверджує: «Якби ж я був молодшим, то ще 24 лютого 2022 року вже був би в строю. Україну берегти треба, бо вона надзвичайна! А зараз хочу дочекатися перемоги і вірю, що вона буде незабаром».
Ірина ВОРОНКІНА
