П’ятниця, 27 Січня, 2023
Головна > ГАЗЕТА > БЕСIДИ,ІНТЕРВ'Ю > Після інсульту знову в стрій

Після інсульту знову в стрій

Кожна людина цікава по-своєму, і долі в кожного свої. Сьогодні спілкувалася з військовим, мама якого проживає у Криштопівці. Чоловік просив не називати прізвище, але не написати про нього неможливо, бо це людина з великої літери.

Батько росіянин, мама українка – традиційна сім’я для пострадянського простору. Єдиний син в сім’ї (герой цієї розповіді) виріс добропорядним та щирим. Закінчив школу і почав працювати, заробляючи на самостійне життя.

Повномасштабне вторгнення росіян підняло в душі 43-річного чоловіка хвилю ненависті та патріотизму. «Я ненавиджу росіян за те, що вони зробили, – чітко промовляє він. – Я радий, що мій батько вже помер, бо сам іноді боюся тих почуттів, що вирують в моєму серці».

28 лютого наш земляк вже був у лавах піхотинців Збройних сил України. Разом з побратимами відразу у складі 93-ої бригади захищав Харків, потім був Дніпро, Курахово, Соледар і Бахмут. У Бахмуті після навчальних стрільб чоловік зрозумів, що тіло перестало його слухатися, порушилася і мовленнєва діяльність – стався інсульт.

Він говорить: «Я не хочу розказувати про бої і про жахіття, які ми, солдати, бачимо на полі бою. Війна – це завжди страшно. І страх – це нормальне почуття, бо іноді він рятує життя людини. А бойові дії розкривають душі людей, як ніж мушлю. Коли у мене стався крововилив у мозок, то рішучі дії бойового медика нашої бригади та наполегливість друзів, які фактично «взяли мене в полон» (посміхається) і вивезли до госпіталю, дозволили далі топтати свою життєву стежку».

Після нетривалого лікування та коротких гостин у мами, яка вже ледве ходить, патріот збирається знову на фронт до своєї частини. На запитання, що робитиме після війни, відповідає: «Воюватиму далі». Не зрозумівши відповіді, уточнюю: «Так війна ж закінчиться». І чую: «Я воюватиму за справедливість, за хороші дороги та за школи, за українське село і права сільських жителів. Українська нація після цієї війни стане іншою, то й жити народ повинен по-іншому».

Прощаючись, зичу якнайшвидшої перемоги та повернення додому і дарую невеличку іконку Богородиці. Сльози навертаються на очі чоловіка, він щиро дякує за такий подарунок і тремтячими руками ховає образок в кишеню біля серця…..

Герой цей чоловік??? В моєму розумінні – ТАК!

Ірина Воронкіна

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *