Знаний у Близнюківській громаді механізатор ПСП «Червона Зоря» Юрій Зенкін з початку березня пішов захищати Україну. На минулому тижні він завітав до редакції газети «Нове життя», бо чоловіку дали десятиденну відпустку.
Юрій каже: «Нас відпускають лише за сімейними обставинами, то додому я потрапив через хворобу дружини. На щастя, все обійшлося і моя Надюша вже вдома. То, користуючись нагодою, зайшов провідати і колектив рідної газети».
Бойовий шлях Юрія Зенкіна розпочався 5 березня з Богодухівського батальйону територіальної оборони. Протягом трьох місяців військовослужбовці були на Бєлгородському кордоні, потім переїхали під Борову, а тепер захищають рідну землю під Бахмутом.
«Десять днів відпустки пролетіли як мить, – ділиться Юрій Зенкін.– На жаль, час, виділений на дорогу, зараховується у відпустку, а через затримку потягів військові втрачають дорогоцінний час, який можна провести з родиною».
Так вже склалося, що цьогоріч у час жнив Зенкін був не за стерном комбайна, а з автоматом в руках. Чоловік каже: «Болить душа за незібраний врожай, обливається кров’ю, коли бачу заміновані поля з пшеницею. В Золочівській громаді взагалі озиму не скосили через ворожі обстріли, а урожай був би знатний. Беру колосок у руки, мну, а вже зернятка зіпріли. Боляче. І ще більша лють на ворогів огортає все єство».
Розмовляємо, а на очі сильного духом чоловіка раз по раз набігають сльози.
- Довелося втрачати побратимів? – запитую.
- Так, – коротко відповідає, нахиливши голову. – Особливо гаряче було під Одноробівкою. А ще багато хлопців з нашого батальйону полягло під Слатіно.
- Що найстрашніше в цій війні? – продовжую допитуватись.
- За сім’ю боюсь. Коли росіяни до Барвінкового підходили, я комбату сказав, що у разі прориву фронту пробиватимусь до Новоукраїнки, щоб рідних вивезти. Слава Богу, обійшлося.
- А хтось із односельців служить з Вами?
- Та ні. Едуард Жмиря зараз в іншому батальйоні, але знайомі з Лозової є.
- Чи допомагають волонтери?
- Допомагають. А ще ж забув сказати, що значну підтримку надає директор підприємства, де я працював до війни, Віктор Іваненко. Він і солярку давав, і тушонку, і сало. Своїх не забуває, а це дорогого вартує.
- За ким найбільше сумуєте?
- За онуками, – враз мій співрозмовник оживає і починає мимоволі посміхатися. – У мене троє онуків, яких просто обожнюю. Старшому Марату вже 10 років, а Кароліні та Ріті – по 8. Вони мені малюнки пересилають. Чекають на дідуся з перемогою. А ще, звичайно, за дружиною, ми тридцять років разом, за дітьми та друзями. Додому повернутися хочеться, сісти в комбайн, проїхати по полю із золотою пшеницею. За мирною працею скучив, бо автомат – то не моє. Але зараз треба захищати Батьківщину. Інакше не можна.
Наостанок, вже біля дверей, Юрій запитує: «А газету наступного року друкуватимете?». Отримавши ствердне «Так!», зазначає: «Чудово, скажу Надюші, щоб обов’язково передплатила».
Після спілкування з такими чоловіками як Юрій виникає відчуття спокою і впевненості у завтрашньому дні, бо люди, які народились, виросли, виховують дітей, кохають та працюють на українській землі, – НІКОЛИ НЕ ВІДДАДУТЬ ЇЇ НА ПОТАЛУ ВОРОГУ, хай би яким сильним та підступним він не був.
Ірина ВОРОНКІНА
