Четвер, 28 Березня, 2024
Головна > ГАЗЕТА > БЕСIДИ,ІНТЕРВ'Ю > Як війна змінила життя, але не змінила волелюбність та відданість рідному краю

Як війна змінила життя, але не змінила волелюбність та відданість рідному краю

Робота з дітьми здебільшого викликає добрі емоції та спогади. За плином часу дещо з пам’яті стирається, залишаючи лише позитив. І що найбільше турбує, так це долі дітей та їхні шляхи. Вірю, що кожен з них обрав правильну дорогу в житті. Нехай з перешкодами, втратами та рутинними проблемами. Та все ж маю стійке переконання в тому, що особливо зараз, коли  йде війна, вони залишаються вірними та відданими своїй Батьківщині та гідно захищають свою країну на мирних та бойових фронтах.

Часовий відрізок, коли ти працював в тій чи іншій організації чи структурі, часто називають періодом трудової діяльності. Наприкінці дев’яностих я була вчителем в Садовській школі, і скажу відверто, роботу з дітьми не можу назвати «періодом чи відрізком»,  особисто для мене це незабутні роки, бо випала честь навчати прекрасних дітей. Нехай і недовго, та все ж наші долі в цьому житті перетнулись.

Життєрадісні, енергійні, невгамовні, працелюбні, щирі й відповідальні, надійні й відверті – все це підкорювало й надавало снаги, відтак хотілось їм віддавати більше.

Нині вже всі вони дорослі. Визначилися з професіями, мають власні сім’ї, дехто навіть й онуків. Декого бачиш частіше, а хтось через життєві обставини рідко приїздить до малої Батьківщини. Та все ж – коріння тут. І  під час коротеньких випадкових зустрічей  радіємо щасливому випадку.

Клас,  в якому я була класним керівником, налічував тринадцять хлопчиків і троє дівчаток. Мої козаки були галасливими й непосидючими, постійно в русі – синці, збиті коліна, іноді чумазі від поту й пилу, бо в футбол на перерві ганяли. Зате щасливі  й дружні. То коли необхідно було прийняти рішення, що стосувалося життя класу, – байдужих не було: гуртувались – і до справи бралися. Дівчатка ж, звісно, вирізнялися охайністю й старанністю, вони відповідально ставились до всього: і до навчання, і до виконання доручень, особливо любили підготовку до класних вечорів, а ще їм цікаво було готувати матеріал до стіннівки…  Спогади … Промайнули 22 роки.

Війна змінила життя кожного. Та не може змінити вона характери й волелюбність, відданість і любов до свого краю. Маю стійке переконання в тому, що кожен з них зараз на своєму місці як може наближає перемогу над ворогом. І це стосується не лише моїх козаків, а й всього молодого покоління сучасності.
На мирних фронтах трудяться Євген Герасименко – він знавець хліборобської справи, Томашинець  Євген – водій вантажівок, Руслан Магаляс – працівник місцевого комунальника, Ахадов Толіх та Саша Шийко – майстри у справах будівельних, Тофік Байрамов працює на одному з підприємств на заході країни, Вадим Пономаренко теж землею займається, Сергій Бовкун – енергетик, Руслан Сулімов – пекар на одній із хлібопекарень в Павлограді, Сергій Мартиненко та Саша Волков працюють на своїй трудовій ниві,  а дівчата – хто де: Оленка Попудренко – за кордоном,  Вікторія Вожжова – десь на Полтавщині.

А ось Максим Маренков та Євген  Липовий несуть службу на інших фронтах.

Після закінчення школи кілька місяців Максим МАРЕНКОВ працював охоронником в ТОВ «Близнюківський КХП», звідки й призвали його на строкову службу. Потрапив в інженерні війська в частину, що розташована в Малинівці, що під Чугуєвим. Був старшим солдатом і служив танкістом в екіпажі гусеничної пожежної машини. То, напевно, ще з того часу зародився в юнака поклик до рятувальної справи.

Сім’я Маренкових у мирний час. Фото з сімейного архіву М. Маренкова

Після служби в армії якийсь час працював на Балаклійському цементному заводі та Андріївському КХП, а вже з 2009 року прийшов до АМПК – Андріївської місцевої пожежної команди, де відтоді постійно працює. Спершу, поки ознайомлювався та освоював специфіку професії,  був бійцем, далі – пожежним, а вже згодом став начальником караулу. Максим згадує: «Я щиро вдячний колективу АМПК, особливо своїм наставникам, які мене радо прийняли в команду, всьому навчили, все розказали, показали. Значно старші за віком вони терпляче й вимогливо давали мені настанови та з усією відповідальністю передавали знання і вміння, адже від професійності залежить життя не тільки постраждалих, а й колег. Завжди буду вдячний старшим товаришам, які з батьківською любов’ю дали мені путівку в життя. Тепер невеликий колектив в моєму підпорядкуванні.  То коли приходять новачки, буває й старші за віком, їм також передаємо знання та вміння. Такий неписаний закон, і так має бути».

Згадуючи виїзди, Максим розповідає про найстрашніші: «Особливо запам’яталась пожежа на залізничній станції в Шебелинці, коли було здійснено терористичний акт, під час якого підірвали цистерну з пальним. На щастя, постраждалих не було. А от коли був авіаудар, знову ж таки це сталося в Шебелинці  (село недалеко від Андріївки), то ракета влучила  в двоповерховий житловий будинок. На той момент в ньому перебувала сім’я: бабуся, чоловік з дружиною, семимісячне дитя і шестирічна дівчинка. Живими залишились чоловік з немовлям. Останні були під завалами, які розгребти можна було тільки з допомогою спецтехніки, якої в нас не було.

Що відчував? Біль, безпорадність, розпач від того, що ти безсилий в цій ситуації і нічим не можеш допомогти. У воєнний час цінності змінились. То вже коли горить сарай, сіно, очерет або типові місця загоряння – то це вже другорядне. Головне зараз – людські життя. Треба їх рятувати й берегти».

Були і врятовані, та доводилось і покійників виносити. Ситуації різні траплялись. А коли запитала в Максима, чи вірить в Бога, то він ствердно відповів: «Так. Повірив. Особливо після одного з найстрашніших обстілів Андріївки, який безперервно тривав хвилин двадцять, коли я забився в куток і просив у Бога допомоги, щоб вижити… А ще через кілька днів побачили, як ЗСУ  йшли через наші населені пункти, звільняючи територію від російської сволоти».

Балаклія була в окупації, до Андріївки рашистам не вдалося дійти, то через небезпеку дружину з донькою Маренков відправив до мами – в Садове. Жіноча частина родини дуже любить свого сина, чоловіка й тата, сумують за ним, зрідка навідуються до власного дому. Та після коротких гостин – знову до мами Наташі. Так поки що безпечніше.

Максим ділиться: «Зараз я працюю в Андріївській місцевій пожежній команді,  яка підпорядковується Балакліївській місцевій пожежній охороні, та хочу перевестись до ДСНС – державної  служби надзвичайних ситуації, аби мати можливість допомагати громадянам , які потрапляють на лінію вогню, які знаходяться ближче до зони бойових дій. Це, звісно, вже зовсім інший рівень і вимоги також.  Це вже буде служба, а не робота. Адже працівники ДСНС військовозобовязані, виконують накази і рятують людей з-під завалів, з-під обстрів, вогню і стихій. Таня – дружина, звісно хвилюється, але ставиться з розумінням і поважає мій вибір».

Із зрозумілих причин з Євгеном ЛИПОВИМ напряму не вдалося поспілкуватися, та залюбки поговорили по телефону з його дружиною Тетяною. Вона, до слова, працює на залізниці в Лозівській дистанції колії ПЧ4.

Після закінчення школи в Лозівському профтехучилищі  Женя вивчився на зварювальника. Працював на місцевому сирзаводі.

Мобілізували Євгена в 2014 році.  Тоді рядовий Липовий був розвідником і захищав рубежі нашої країни поблизу  міста Щастя, що на Луганщині. Через рік і два місяці був демобілізований і у вересні 2015 року повернувся додому.

Євген під час відпустки з сім’єю. Фото Т. Липової

В наступному 2016 році   в молодої пари народився син. В цьому ж році Євген пішов працювати монтером колій на Придніпровську залізницю. Звідки його вже в 2022 році знову мобілізували. Нині Є. Липовий – рядовий у військах тероборони.

На запитання, як Женю змінила війна, Таня, дещо роздумуючи, розповідає: «Я б не сказала, що він якось кардинально змінився. Ні. На щастя, він залишився таким як був: люблячим, турботливим, з трепетом піклується про нас із сином, хвилюється за батьків, за сестру з дітьми, бо її чоловік також у війську. Незважаючи на важкі часи, Женя не розгубив своєї доброти і любові до життя. У нас є мрії, то після перемоги ми їх обов’язково втілимо в життя».

У подружжя Липових підростає син Давид. Йому вже сім років – першокласник однієї з шкіл у Лозовій (сім’я тут проживає). Хлопчина дуже любить татуся  і з нетерпінням чекає його повернення  додому. Між ними дуже міцний зв’язок. І це має своє пояснення. Таня згадує: «Саме в 2014 році, коли чоловік воював на сході країни, я носила під серцем сина. Одна, вагітна, без підтримки чоловіка, щоденні хвилювання… Звісно, рідня була поруч, та все ж… Дуже за ним сумувала. Не вистачало лагідного погляду його світло-карих очей, ласкавої посмішки,  слів підтримки. Це все, напевно, й передалось сину. Коли Женя вдома, то мої хлопці нерозлийвода: ігри, футбол, веселощі. Тільки жити й радіти… Та все ж, – розмірковує далі моя співрозмовниця, – свій відбиток на здоров’ї і в душі чоловіка війна таки залишила. Хоча він і намагається виду не подавати, та все ж таки для мене як для дружини це помітно. Він береже нас, то,  звісно, не все розповідає. Вважає, що нам не треба знати всіх страхіть.

Загибель та поховання побратимів теж чорною тінню осіло на його серці. Якщо після повернення в 2015 році не хотів йти до психолога (він їх просто не визнавав), то нині говорить, що коли повернеться з війни, то треба буде обов’язково звернутись до спеціаліста. Адже все в собі нести дуже тяжко, не кожен зможе той тягар осилити самотужки. Треба розповідати та відновлювати свої сили як фізичні так і психологічні».

Воєнні будні захисника. Фото Є. Липового

Була в Євгена восени й відпустка. Чотири дні. Чотири незабутні дні в колі найрідніших. Зараз з побратимами всіма силами наближає перемогу. Дуже сумує за рідними, особливо за своїм синулькою  – Давидусем. Та під час коротких телефонних розмов з дружиною будують  плани на майбутнє. А їх багато, і вони, повірте, прекрасні.

Наталя ТКАЧЕНКО

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *