Продовжуємо цикл життєвих історій на тему моралі.
Поранений боєць, який лежить в місцевому госпіталі, прийшов, опираючись на милиці, до будинку культури, щоб подивитися прем’єру фільму. Показавши квиток, пошкутильгав до глядацької зали і став, роззираючись навколо, бо зрозумів: сісти йому ніде. У військового в нозі стояв апарат Єлізарова і зігнути кінцівку він не міг. Крісла, поставлені тісно один до одного, не дозволяли витягнути поранену ногу.
Народ шумів, сміявся, обходив худого високого хлопця на милицях, іноді штурхаючи його, бо натовп вливався дружно. А він якось безпорадно роззирався на святково одягнених людей, які гамірно заповнювали зал і розсідалися по місцях. А потім поранений стомлено прихилився до стіни і вирішив стояти, доки вистачить сил. В той же час зал жив своїм мирним безтурботним життям в очікуванні цікавого фільму. І тут дівчинка років восьми підійшла до чоловіка і запитала, чому не сідає. Він посміхнувся і відповів, що так йому краще видно буде, але малеча не вгамовувалася. Підійшовши до мами, показала пальчиком на військового і голосно так сказала: «Це наш захисник, треба допомогти». І тут в залі різко все стихло, здається всі понад 300 осіб помітили постать, яка притулилася до стіни, намагаючись злитися з нею. Люди заметушилися, швиденько знайшовся стілець, на який посадили військового між рядами, щоб можна було не згинати поранену ногу і …почався фільм…
А якби дитина не звернула уваги на цього військового, то дорослі й далі спокійно б раділи життю, забувши, за рахунок чого вони мають змогу насолоджуватися ним?
Оксана ГРАЧ
