Війна вбиває і нищить. Від агресії гинуть люди і тварини. Але людяність не можна знищити нічим, а випробування лише підсилюють її прояви. Володимир Товпига вивіз на велосипеді з Краматорська до Близнюків свого улюбленого пітбуля Герду. Про справжню дружбу між чоловіком та собакою читайте в матеріалі.
Початок вторгнення московитів. 2014 рік
Володимир Товпига та його старший брат Артем виросли в Краматорську Донецької області. Щоліта вони із задоволенням приїжджали до села Вільне Друге, що на Близнюківщині, де жили їхні бабусі Валентина та Віра. Діти стали дорослими, і кожен обрав свій життєвий шлях. Артем пішов захищати рідну землю до лав Збройних сил України, а Володимир здобув спеціальність будівельника.
Кожен із них є самодостатньою людиною, але братська любов – це вічна цінність. Володимиру було 26, коли в його налагоджене життя у 2014 році ввірвалася війна. Він згадує: «Я не міг повірити, що прийшла така біда на нашу землю. Чув вибухи, але було не страшно, мабуть, вмів якось собі це пояснити. У квітні мені треба було їхати у Слов’янськ, щоб поміняти запчастину на скутер, а сусід каже: «Хлопче, там війна. Куди ти поспішаєш?». Це був перший дзвіночок про небезпеку. А далі я був свідком захоплення Краматорського відділку поліції. Поруч з ним школа, на стадіон якої я ходив займатися спортом. Зараз мені здається, що його просто здали. А далі події почали стрімко розвиватися: у Краматорську з’явилися «зелені чоловічки», почали без вісти пропадати багаті люди, на металолом вирізали цілі оптові бази. Тобто, запанував реальний бандитизм. Було запроваджено комендатську годину, а при владі опинилися лише ті, хто хотів легких грошей. Вони продавалися за дріб’язок. А пропаганда робила свою брудну справу. У Краматорську чулося лише расєйське радіо та й передачі показували їхні, з цих інформаційних джерел щоденно повторювали, що Донбас розпродали і тут буде видобуток сланцевого газу, а люди лише заважають розвитку бізнесу. Мені здавалося, що ми ізольовані від світу і світла, яке дає вільне життя».
На той час Товпига працював на заводі, який продовжував функціонувати завдяки відкатам тимчасовій владі.
Загалом Володимир мав великий досвід роботи на різних місцях, бо знається на багатьох будівельних спеціальностях.
Собака – найвірніший друг!
У житті героя цієї розповіді є друг, вірний, відданий і люблячий – це пітбуль Герда. Чоловік взяв собаку на виховання ще малесеньким щеням і сам почав її дресирувати, готуючи до участі в собачих боях. То Герда була загартованою, вмілою та розумною істотою, яка ще й неодноразово рятувала життя свого господаря. «Був випадок, коли в мене хотіли забрати гроші, але я встиг дати команду: «До мене! Захищай!» і жоден із нападників не посмів підійти до мене й близько, – розповідає Володимир. – До слова, Герда вміла на гілках висіти, долати бар’єри різної висоти, чудово плавати тощо. А зараз їй вже 12 років, вона старенька, але залишається такою ж відданою, як завжди».
Артему, брату Володимира, теж подобалася Герда, то й він вирішив завести пітбуля. Так вже сталося, що в сім’ю Товпиг влився красунчик Сафар, який виявився молодшим братом Герди. Домашні улюбленці жили біля своїх господарів, відповідаючи на людську турботу собачою любов’ю та вірністю.
Повномасштабне вторгнення армії рф розлучило Сафара з Артемом, а Герда деякий час блукала Донеччиною зовсім сама.
Все глибше в пекло
Артем Товпига служив в зоні АТО, то знав про підступність русні не з чужих вуст. Він і попередив рідних про можливі страшні події, які й почали розгортатися в Україні з 24 лютого минулого року. Володимир напередодні поїхав у село Малотаранівку до мами Валентини Григорівни, в якої вже деякий час жив Сафар. Прокинулися люди в той чорний ранок від сильних вибухів. Володимир згадує: «Хоча ми й знали, що скоро таке буде, але готові не були. То доки мама збирала документи, я майстрував у підвалі лежанки, заносив туди воду та їжу. А далі щодня все частіше почалися прильоти. На вибухи собаки реагували по-різному. Сафар доволі спокійно, а Герда дуже боялася і весь час рвалася кудись бігти. З братом ми тримали постійний зв’язок і вирішили маму відправити у Кіровоградську область до родичів. Московити стрімко наступали і вже були під Слов’янськом, то брат наказав мені брати собак і їхати на Близнюківщину».
Але до від’їзду сталася ще одна дуже страшна подія. Провівши маму, дня через два, 8 квітня, Володимир у справах поїхав до Краматорська. А ось повернутися вирішив на таксі, бо електричку та автобусний рейс відмінили. Таксисти стояли біля залізничного вокзалу, де цього дня було багато людей, що евакуйовувалися через Краматорськ. Чоловік намагався домовитися за ціну, але таксист назвав непід’ємну суму, то Володимир пішов до міста, шукаючи інший транспорт.
І фактично в цей час відбулася терористична атака збройних сил росії проти цивільних людей. Залізничний вокзал було атаковано ракетою 9М79К-1 «Точка-У» з касетними боєприпасами 9Н24.
Варто зазначити, що після початку повномасштабного російського вторгнення Краматорський вокзал став великим пересадковим пунктом для евакуації біженців із районів ведення бойових дій. Вночі проти 5 квітня 2022 року російські війська здійснили авіаналіт на шляхопровід поруч зі станцією Барвінкове в Ізюмському районі Харківської області. Зруйнувавши шляхопровід, російські війська заблокували єдиний виїзд по залізниці з міст Слов’янськ, Краматорськ і Лиман. Внаслідок обстрілу виявилися заблокованими три евакуаційні поїзди у Слов’янську та Краматорську. То пасажирів заблокованих поїздів розмістили на вокзалі. В момент атаки на вокзалі перебували тисячі людей, які чекали на евакуацію через загрозу поновлення бойових дій. Внаслідок удару, за даними СБУ, загинула 61 людина, а 121 отримала поранення.
Володимир Товпига розповідає: «То було страшне видовище. Таксист, який заломив високу ціну, а міг би виїхати разом зі мною, згорів відразу. Потерпілих було безліч. Разом з військовими та рятувальниками виносили поранених та вбитих ті, хто вцілів. Я теж допомагав, розгрібаючи закривавлені тіла. Все робив механічно, бо сприйняти побачене і пропустити через серце було не можна. В голові билася думка: «Як добре, що мама вже поїхала». А через деякий час у Малотаранівці впала авіабомба, вибуховою хвилею та скалками в батьківському будинку побило фронтон, дах і повністю знесло шиферний забор».
Пошуки Герди
Артем все більше наполягав на від’їзді Володимира у безпечне місце, і врешті молодший брат зважився. Почали завантажувати речі в автівку, а тут черговий прильот. Коли вже Володимир позвав собак, то виявилося, що Сафар на місці, а Герда, злякавшись вибуху, втекла. Протягом трьох годин стримував водія Товпига в надії на повернення своєї улюблениці. Він сів на велосипед і майнув в пошуках собаки по селу, але Герда так і не повернулася.
«Я приїхав у Близнюки, а потім у Вільне Друге. Вивантажився, розмістив Сафара, а душа болить, бо подумки уявляю, як Герда повертається до порожнього дому і як їй страшно самій, – каже Володимир. – То, трішки устаткувавшись, почав телефонувати сусідам, які залишилися в селі, але мені повідомили, що Герда так і не прийшла в той день. Зранку я знову почав активні телефонні пошуки собаки і розмістив оголошення в соціальних мережах. І тут надійшло повідомлення про те, що бачили схожого за описом пітбуля в селі Пчолкіно».
Володимир попросив знайомого слідкувати за Сафаром, вкинув велосипеда в «Газель», що прямувала до Краматорська, і поїхав до будинку мами. Шукав Герду по всіх населених пунктах, що були поруч з Малотаранівкою, але все марно. А тут ще й товариш з Близнюків в телефонній розмові сказав, що Сафар засумував і перестав їсти та пити. Для Товпиги то був шок – він не міг втратити двох собак одночасно. Вже сутеніло, коли чоловіку повідомили, що бачили пса, схожого на Герду в Городещині за 10 км від його дому. Комендантська година не додавала рішучості відразу ж рвонути на пошуки, але знову виручила братська солідарність. Артем домовився з побратимами, і вони повезли Володимира в Городещину.
Він каже: «Зараз згадую ту ніч з посмішкою, а тоді розумів, що це мій останній шанс знайти свою стареньку любимку. Як ошпарений я бігав по селу, вишукуючи слід Герди. Там була довга історія, бо собаку прив’язали і не дуже хотіли віддавати, але, дякуючи дитині, яка бачила пса, я дізнався адресу, зайшов у двір і відразу побачив її. Герда теж мене впізнала, і додому я вже повертався, міцно тримаючи її за нашийник».
Дорога до Близнюків
На той час електрички з Краматорська вже не ходили. Щоб доїхати на таксі до Близнюків, і думки в чоловіка не було, бо занадто дорого, а ще й не кожен візьме в автівку з собакою. То Володимир приладнав ящик до багажника велосипеда, посадив туди Герду та й поїхав…
«Шестилітрова фляга води, тормозок, приторочені до велика, величезна собака в коробку. Ну, турист, – посміхається Товпига. – А попереду сто кілометрів спекотного шляху повз військові блокпости. Герда нервується, бо чути канонаду, в коробці сидіти не хоче, то декілька разів довелося падати, але якось поїхали. До виїзду з Краматорська я їхав, вона бігла. А потім вже більш-менш всілася. Проїхав три блокпости. Військові в шоці, сміються. Питають: звідкіля прямую і куди? А коли пояснював, що в Харківську область, то взагалі не дуже вірили, але скрізь пропустили».
Крутив педалі герой цієї розповіді 11 годин поспіль, бо треба було рятувати Сафара, який навідріз відмовився від їжі. В Олександрівці закінчилася вода, попросив напитися у чоловіка, який порпався у своєму гаражі, але той зачинив перед подорожнім двері. Дала напитися Володимиру маленька дівчинка, за що він їй неймовірно вдячний.
Втім, всі негаразди та фізичну втому забрала неймовірна радість собак, які зустрілися. Сафар і Герда не могли «наговоритися» один з одним, «розповідаючи» про свої пригоди, і вдячно тулилися до господаря, намагаючись довести йому вічну вірність та собачу любов.
Сьогодення
Минув рік з того часу, коли Герда ступила на близнюківську землю. Разом з Сафаром вони охороняють свого господаря і з нетерпінням чекають його повернення з роботи. Маючи золоті руки та чисту відкриту душу, Володимир Товпига легко знаходить підробіток. Він каже: «Я живу з собаками у Вільному Другому в будинку моїх бабусь, які вже залишили цей світ. Займаюся своєю професійною діяльністю, роблячи ремонти. Вільний час проводжу з собаками. Герда стала зовсім старенькою та пасивною, але вона залишається моєю улюбленицею. Мама довго не витримала життя в іншому місці, то зараз поїхала у Малотаранівку, адже утримує город, незважаючи на мої умовляння. Артем героїчно воює, знищуючи російських орків на Сумському напрямку. Життя триває. Як буде далі – не знаю! Впевнений в одному: ніколи не залишу собак напризволяще і не дозволю їх скривдити»
Ірина ВОРОНКІНА
