Листи, коментарі, дописи, які надходять на адресу редакції медіа «Нове життя», – це зворотній зв’язок із читачами. То ми з радістю співпрацюємо. У грудні на електронну пошту ми отримали листа від Юлії Звягінцевої: «Доброго вечора, шановна редакціє «Нового життя», я б дуже хотіла стати дописувачем вашої рубрики «Близнюківці за кордоном». Із задоволенням розповім про своє життя в Катарі, роботу в медичному госпіталі, переваги і недоліки життя за кордоном».
Тож про те, як наші земляки, яких доля повела далеко за межі Близнюківщини, облаштовують своє життя далі, читайте в матеріалі.
Юлія Звягінцева народилася і виросла в селі Садовому, закінчила Близнюківський ліцей, а згодом – Національний технічний університет, отримавши диплом магістра за спеціальністю інженер-еколог. Жила в Харкові, до повномасштабного вторгнення московитів працювала реєстратором в Міжнародному медичному центрі «Офтальміка».
Дівчина згадує: «Ранок 24 лютого 2022 року назавжди врізався у памʼять. Мене війна застала в квартирі на Салтівці, де я прокинулась від вибухів. Однокласник Максим Платонов їхав автівкою у Близнюки, то допоміг добратися додому. Я так поспішала, що в руках мала лише сумку з документами.
Період з лютого по квітень злився в один день, бо щодня ми фактично сиділи в новинах. Намагалися з мамою займатися домашніми справами, щоб якось відволікатись, але не дуже виходило. Відчуття невідомості давило більше і більше з кожним днем, і 7 квітня 2022 року батьки відвезли мене на вокзал в Лозову, посадивши на переповнений евакуаційний потяг до Львову».
Ввечері цього ж дня померла рідна бабуся Юлії… Вона каже: «В моєму житті повторилася трагічна ситуація, адже я не змогла також попрощатися з дідусем, який помер у вересні вже 2023 року… Наразі живу і працюю в місті Доха, яке є столицею Катара – це країна на Середньому Сході, що займає півострів Катар у Перській затоці, у східній частині Аравійського півострова. Калейдоскоп країн і міст заповнив моє нове життя, але ностальгічне відчуття міста, де ти вперше робила впевнені кроки, навчалася, була впевненою, відчувала любов і віру в завтрашній день, – було втрачено назавжди. Мій незабутній Харкове, ти назавжди в моєму серці».
«Катар був моєю мрією ще зі студентських років, – продовжує розповідь Юля, – але потрапити туди було не так просто, навіть на роботу у ресторанну сферу. Висока конкуренція серед кандидатів, належний рівень знання англійської мови, досвід роботи в міжнародних компаніях, до всього – загартування волі й характеру, ба навіть терпіння, адже процес підготовки візи і документів займає значний проміжок часу, до всього, твій працедавець є твоїм спонсором тут – отже, цей шлях також мусиш осилити. То все прийшло згодом.
Саме Катар вперше за час всієї війни (з 2014 року) дав мені базове відчуття безпеки. В будь-який час доби ти можеш спокійно перебувати на вулиці, бо відеонагляд тут всюди 24/7. Коли сімʼя так далеко, в рідній Україні, а твоє життя за кордоном – це повністю твоя відповідальність. Хоча, скажу відверто, без підтримки батьків і брата в мене навряд би щось вийшло.
Стосовно життя в Катарі, то запевняю, що ця країна не для всіх. По-перше, мусульманська, що тягне за собою відповідний дресс код. По-друге, за будь-яке правопорушення тебе можуть депортувати. На розуміння всіх процесів знадобився досить тривалий період, і я ще й досі вивчаю культурні та ментальні особливості країни.
Живу в місті Доха з листопада 2022 року, тут знайшла роботу. Перший контракт був з W hotel, який приймав гостей під час чемпіонату світу з футболу FIFA 2022, де я працювала хостес в Qatar National Convention Center, приймаючи європейських представників медіа, фотографів, журналістів. Це дало мені неймовірний життєвий та професійний досвід. У січні минулого року приїжджала додому для виготовлення нового паспорта і підготовки нового контракту вже в Al Ahli hospital, де працюю реєстратором хірургічного відділення відомого катарійського лікаря.
Ставлення до українців в Катарі хороше, команда медсестер, лікарів, реєстраторів інтернаціональна. До всього, веду блог в інстаграм, де навчаю людей здоровому харчуванню. Я знайшла себе далеко за межами рідної землі, але Україна завжди в моєму серці. Щиро вболіваю за долю рідної країни, доначу на ЗСУ і вірю в ПЕРЕМОГУ та мирне життя на Батьківщині: в Харкові, Києві та в рідному Садовому.
На превеликий жаль, кривава війна триває. І на сьогоднішній день майже не залишилось жодної української сімʼї, яка б не пізнала на собі її жахіть і наслідків: хтось вже ніколи не покличе батька за стіл, не обійме сина чи чоловіка, дружину чи доньку, не погукає в гості найкращого друга…
Важко це уявити й усвідомити».
Підготувала Наталя Ткаченко
