Я люблю дорогу. Обожнюю дивитись у вікно і спостерігати , як потяг обганяє поля, міста, села, лісосмуги та відстукує свою унікальну мелодію. Тук-тук..як серцебиття.
Потяг від зупинки до зупинки наповнюється ритмом чиїхось сердець.
Різних…Одні молоді, гарячі – вони ритмічно скорочуються, в них живуть любов, віра та надія. Інші – зморені, підпалені, вони стукають інакше, а іноді – через раз. Є ще серця відважні – вони болять, все відчувають, але ритмічно стукотять, бо їм не можна зупинятися, – вони в грудях захисників та захисниць .
До перестуку коліс додають свою мелодію серця тих, хто чекає рідних з війни… той ритм незвичайний, бо він не піддається правилам: іноді шалено б’ється, іноді мовчить, часто завмирає, щоб відновитися, набратися крові і далі, далі, бо так треба… а потім обіллється сльозами або запалає радістю …і знову збій….Тук-тук…
Сергію 14 років. Він з Барвінкового їде в Миколаїв. Там служить його батько – бойовий офіцер, майор. Вже деякий час біля тата знаходиться й мама. А Сергієм та його молодшим братиком опікується старша сестра, якій 18, та ще бабуся.
Мій супутник не по- дитячому мудрий. Він з розумінням ставиться до вибору мами бути поруч з татом, хоч і дуже сумує. Саме тому вже не вперше їде в Миколаїв. САМ.
” Я не боюсь їздити. В потязі цікаво. Люди різні. Ось тільки полиця верхня дісталась, хоч би не впасти , але нічого, ремінцями он прикрутив і постіль вже заслав. У Миколаєві повинні мене зустріти, а якщо ні, то на вокзалі почекаю. Я ж розумію, що тата можуть кинути на якесь бойове завдання…
Ми з сестрою та братом город посадили, то можна й поподорожувати. У нас аж 30 соток. Земля якась тверда. Я волочив, то заморився…
А в Миколаєві нормально, є де погуляти. Навчання в дистанційному форматі, то я із собою взяв ноутбук”, – розповідає хлопчик. .. Тук-тук-тук….
Яну років 30. Хто він за професією та чим займається – невідомо, бо каже: ” Ну навіщо людям моя біль та мої проблеми? Я в Маріуполі був, коли московити полізли. Вдалося вибратися. Їду з Краматорська, місяць там знаходився. Нормально все, люди живуть в місті. А зараз в Київ – до побратима“.
То, може, воював. Хто його знає?
На запитання відмахнувся, мовляв, про що говорити. Але очі…очі змученої людини. Ян пив горілку. Так, щоб ми – його сусіди по купе, не помічали. Але з кожним виходом в тамбур повертався все в більше гнітючому настрої. “Спати не можу, – кинув в нікуди, – жахи сняться. Кричатиму.. “
В Києві Яна зустрічав чоловік. Шукав, телефонував, допоміг злізти і все повторював : ” Брате, ну що ти.. Вже доїхав. Все норм”.. А Ян плакав. Тук-тук!
Наталя , зайшовши в купе, відразу сказала: ” У мене таке відчуття, що незабаром війна закінчиться. Мені не вірять, а я впевнена”. Жінці 64, вона полтавчанка, веде активний спосіб життя і так переконливо доводить свою думку, що їй не можна не вірити. Тук-тук
Перон. Перестук коліс змінюється ритмом кроків..
Якесь скупчення розділяє натовп. То стоїть чоловік у військовому однострої. Він йшов швидко, а поруч поспішала красива жінка, мабуть, дружина, а потім завмер на місці. Погляд порожній, кудись в себе… Жінка заглядала в очі, які на той момент її не бачили, гладила по плечу і шепотіла: “Ну пішли, коханий. Пішли потихеньку, треба вперед. Давай, будь ласка“…. Військовий круто розвернувся і помчав в інший бік….Тук!
Скільки їх з відважними серцями і поламаними тілами та долями?
Як повертатися в світ, за який вони зробили свої серця такими?
А знаєте, тих, хто побував в боях, видно по очах, бо стукіт сердець вони ховають від усіх, навіть, найрідніших…ТУК!!!
Різні люди, з різними долями, з різними серцями і різним ритмом…
Живемо далі!
Ірина ВОРОНКІНА
