Дедалі більше українських жінок стають до лав Збройних сил України, щоб дати відсіч російській агресії. Як повідомили на каналі Military Media Center, що координується Міністерством оборони, станом на січень 2024 року в українській армії служить 45 587 жінок, що на 2108 осіб більше, ніж у жовтні минулого року. До редакції «Нового життя» іноді заходять військовослужбовиці. Окремі з них зізнаються, що мали досвід гендерної дискримінації у підрозділах.
Бойові медикині
АННА – фельдшерка медичного пункту. Вона родом із Полтавської області. Після закінчення школи пішла навчатися в Кременчуцький медичний коледж, бо мріяла стати хірургинею. Здобуваючи спеціальність медичної сестри, постійно відвідувала дитячий будинок, бо життєве кредо Ані – допомагати людям. Після закінчення коледжу не роздумуючи пішла працювати в дитячу реанімацію і подала документи до Кременчуцького медичного університету на хіміко-біотехнологічний факультет. Наполеглива та працьовита, цілеспрямована та вперта життєлюбка легко вступила до вишу, а паралельно з навчанням у ньому підробляла у приватних медичних закладах, виконуючи обов’язки і адміністраторки, і маніпуляційної медичної сестри, і медсестри в кабінеті УЗД. Бралася Анна за будь-яку роботу, бо звикла покладатися лише на себе. «На жаль, на моєму життєвому шляху зустрічалося багато поганих людей, – каже дівчина.– Втім, я точно знаю: якби вони потрапили в біду – я б їх рятувала».
У 2020 році медсестра вирішила піти в армію і стала бригадною бойовою медикинею. В лавах Збройних сил України знайшла і своє кохання – військового Олексія. З часом закохані зареєстрували шлюб, але життя розкидало їх в різні боки. Медикиня каже: «Я оптимістка і вірю в краще, незважаючи на перепони, які мені постійно підкидає доля. Повномасштабне вторгнення рашистів на територію України особисто я відчула на собі, бо від вибухів земля дрижала. На той час ми несли службу на сході України. То був набагато потужніший обстріл, ніж зазвичай. Війна розгорнула крила і пішла сіяти біду по всій моїй землі. Коли я була бригадною бойовою медикинею, то завжди знаходилась з хлопцями на позиціях, щоб можна було швидко надати першу допомогу у разі поранення. Жити в польових умовах нелегко. Зараз фізично легше, бо тепер я фельдшерка медичного пункту і працюю не сама. З минулого року ми в одній бригаді разом з моєю наставницею і подругою, людиною, на яку можна покластися і яка обов’язково допоможе та підтримає – начмедом Олею».
ОЛЬГА – лікарка медичного пункту. Вона з Черкаської області. Її життя – це медицина. Закінчивши Полтавську медичну академію за спеціальністю «акушерство та гінекологія», пройшовши інтернатуру і отримавши вимріяну та улюблену професію, Ольга круто повернула свою долю в інше русло. Посміхаючись, розповідає: «Я обожнюю акушерство і гінекологію. Мала чудову практику з прекрасними лікарями та лікарками. Обожнюю працювати в пологовому відділенні і допомагати жінкам народжувати немовлят. Але так вже склалося, що мій чоловік був мобілізований під час першої хвилі, а в їхній частині не було медика. То після дев’яти років навчання у медичному вузі я змінила напрямок своєї роботи і стала спочатку медпрацівницею ЗСУ, а з часом і контракт підписала».
Батьки Ольги були проти такого рішення доньки, бо бачили, з яким задоволенням вона здобуває мирну професію, але вдіяти нічого не могли. Робота в армії затягувала все більше, то лікарка перепідписувала контракти із ЗСУ і продовжувала лікувати військових, віддаючи собі звіт, що її місце – на фронті. «Про те, що почнеться повномасштабне вторгнення, ми не знали, але за декілька місяців я вже розуміла, що відбувається щось не те, – пригадує Ольга. – У квітні 2022 року мала бути ротація зі сходу на мирну територію, а нас послали на полігон. Час ротації постійно змінювали і це примушувало задумуватися над подіями, що відбуваються. 24 лютого наша частина базувалася в Соледарі. І ми відчули на собі перші ж хвилини нападу».
На час відвідин «Нового життя» Ольга працювала при штабі, бо в неї мав бути рівномірний доступ до всієї батареї, розкиданої на різних позиціях. Завдання Ольги – доставляти поранених бійців до медичного закладу.
Ці жінки скаржились на негативне ставлення до них від керівництва підрозділу, де перебували на час візиту до редакції. Вони кажуть: «Наскільки б ми не були рівними з чоловіками у несенні служби, через фізіологічні відмінності нам потрібно іноді побути на самоті або купити, наприклад, суто жіночі засоби особистої гігієни. Але командування не відпускало «за таким непотребом» без спеціального дозволу. Виникають проблеми і з військовим одностроєм. Форму доводиться купувати самим, бо, як нам кажуть, «підбирати за розміром ніхто вам не буде, що дали, те й носіть». Це не тільки образливо, а й порушує права людини».
Харків’янки-військовослужбовиці
Дві Яни, Катя і Олена – харків’янки, які зараз захищають Україну. Вони відрізняються за родом діяльності, за віком і характером. На кпини побратимів, іноді недоречне загравання та досить часте нерозуміння їхніх, суто жіночих, проблем, – військовослужбовиці вже давно не звертають уваги, списуючи це на війну.
ЯНІ 46 років. Її мирна професія – продавчиня. Вона має трьох дітей, які майже від початку повномасштабного вторгнення живуть у Польщі. «Я хоч і дружина військового, та до ранку 24 лютого не вірила, що війна таки буде. Напередодні чоловік зателефонував і повідомив, що вдома не ночуватиме. Я тричі перепитала, чи все нормально. І почувши спокійну відповідь, заснула. О 4 ранку нас з донькою розбудили вибухи. Вікна квартири виходять на Рогань, то кривава заграва, що відбивалася у склі, якось поставила на місця думки – війна! Я виросла в багатодітній сім’ї, звикла надіятися на себе. То й пішла до військового комісаріату. Ось і служу зараз. Дівчата з магазину, де працювала в мирний час, телефонують і запитують, коли повернусь. Відповідь зрозуміла – коли переможемо окупантів. Вірю, що це буде скоро», – каже Яна.
КАТЕРИНА з косою до поясу у важкому бронежилеті з автоматом виглядає досить войовниче. «Я юристка, – розповідає вона. – Живу в районі північної Салтівки. Перші вибухи у Харкові, які почула о 5 ранку 24 лютого, навіть зняла на телефон. Тепер ось бережу, щоб мотивувало ще більше, бо мій будинок вщент зруйновано. Добре, що батьки встигли врятуватися». Катерині 24 роки, і вона точно знає, що від неї теж залежить наближення перемоги.
ОЛЕНІ 36 років і вона виросла на Салтівці. Після школи закінчила Харківський національний університет міського господарства імені О.М. Бекетова, потім співпрацювала з поліцією, а перед початком повномасштабної війни працювала швеєю на виробництві. «24 лютого з благословіння мами я пішла до воєнного комісаріату і стала військовослужбовицею. Маю багато родичів у росії, знаю про те, що люди цієї національності розуміють лише силу. Що робитиму після війни? Житиму!».
ЯНІ 23 роки. Вона відповідає за роботу військового зв’язку. «Я живу в районі Журавлівки – це красивий куточок Харкова. Коли почалася війна, дві доби я тупо гортала стрічку новин в телефоні, а потім пішла до захисників і почала просити дати мені якусь роботу. Були обстріли, ми ховалися за гаражами, такий собі прихисток, але життя ж врятували ті гаражі. А потім мене гукнули: «Куховарити будеш?». Так все почалось, і я дуже боялась людей з автоматами, а зараз і я вже є частиною великої армії, і пишаюсь цим. Автомат мене вже не лякає, бо це захист, але боюсь, що доведеться вбивати. Хоча зроблю це, бо ненавиджу русню, яка прийшла на мою землю, щоб зруйнувати моє життя. Дуже сумую за рідним домом та за своїми улюбленцями – котом Женькою і собакою Ліндою». Яна не знає, чим займатиметься після війни, бо вторгнення армії рф в Україну повністю змінило її плани та мрії. «Головне, щоб швидше закінчилось все це жахіття, – пояснює військовослужбовиця, – а далі я точно придумаю, як жити так, щоб бути корисною своїй країні».
Як склалась доля гостей нашої редакції, на жаль, невідомо. Приємно, що врешті військовослужбовиці ЗСУ вперше отримали комплекти літніх польових костюмів, які виготовлені з врахуванням жіночих антропометричних параметрів. Про це 2 лютого 2024 року повідомили Сухопутні війська ЗСУ. В нову форму внесли конструктивні елементи, що дозволяють жінкам почуватися комфортно під час виконання завдань в польових умовах та пунктах постійної дислокації, адже це так необхідно нашим захисницям.
Ірина ВОРОНКІНА
Матеріал створено у партнерстві з Волинським прес-клубом
