Шиття – це «жіноча» справа? Наш земляк Денис Глушенко так не вважає. Юнак з дитинства мріє стильно одягати людей. Своїми планами, мріями та успіхами він поділився з читачами та читачками «Нового життя».
Народився Денис у селі Микільському, що у Близнюківській громаді. «Свою першу річ я пошив для мами, коли був ще у 10 класі, – каже юнак. – Це було щось середнє між майкою і блузою. Тоді мене надихнули відео в Youtube «Як пошити річ за 20-30 хвилин» і мені теж захотілось спробувати. Першою швейною машинкою, на якій я працював, була старенька «Чайка»».
З часом захоплення Дениса почали підтримувати батьки і купили йому нову машинку. В день, коли з’явилася обнова, хлопець пошив першу річ для себе – кардиган, який мама зберігає й досі. «Я завжди був творчою людиною і з дитинства мріяв одягатися в ексклюзивні речі – такі, яких би не було більше ні в кого, і шити стильне вбрання для інших. Я й зараз відчуваю особливе задоволення, коли йду містом в одязі, що пошив своїми руками», – зауважує майстер.
Після закінчення школи Денис хотів вступати до коледжу чи університету, але вирішив спочатку набратися більше досвіду. Саме тому почав свій шлях до здійснення мрії з Лозівського центру професійної освіти і не пожалкував. «Навчання у цьому закладі дало мені дуже багато знань, – розповідає юнак. – Я знаюсь на конструюванні, моделюванні, матеріалознавстві, будові тканини. Звісно, володію профмалюванням – це створення ескізів одягу. На виробничій практиці нас вчили робити різні шви, як ручні так і машинні, базові основи, знімати готові лекала з журналів, кроїти і робити примірки. Вже на першому курсі я виконував завдання четвертого і маркував кожну свою річ індивідуальною біркою. У професійному зростанні мені дуже допомагала вихователька Невмивакіна Світлана Вікторівна. Я хотів навчитися шити та кроїти професійно. І хоч я був єдиним у жіночому колективі, жодного разу не відчув себе чужим. Адже, на мою думку, професія, яку я обрав, не має гендерної складової, існують лише індивідуальні особливості, бо кожен чи кожна бачить ту чи іншу модель одягу по-своєму».
Закінчив Денис навчальний заклад з відзнакою 22 лютого 2022 року, а вже через два дні розпочалась велика війна. Глушенко спочатку не знав, що робити. Але така бездіяльність тривала недовго. Старша сестра Карина, чоловік якої з перших днів вторгнення пішов добровольцем на фронт, почала активно волонтерити, зібравши навколо себе небайдужих жителів Олексіївського старостату. https://www.nove.in.ua/2022/11/12/strong-raz-treba-to-zrobymo-strong/
Ось і її молодший брат теж взявся до справи. «Ми плели маскувальні сітки, виготовляли окопні свічки, пекли смаколики, а потім вантажили нашу домашню автівку і разом з сестрою відвозили ці речі фактично на передову, – каже Денис Глушенко. – Я ще й захопився фотографією, тож почав більше фотографувати і менше шити. З часом переїхав у Лозову, де приєднався до благодійного фонду Ксенії Добровінської «Добра дія». Незабаром назву змінили на «Добра дія – зброя сильних», однак, суть роботи не змінилась. Ми допомагали внутрішньо переміщеним особам, військовим, забезпечували дітей необхідними речами, як-то: підгузки, гігієнічні засоби, іграшки чи суміші для харчування, а також опікувались притулками для тварин, дістаючи їм корм. Час йшов, багато переселенців або повернулися з Лозової додому, або виїхали за кордон, то потік гуманітарки значно зменшився. Благодійна організація частково перепрофілювала свою роботу, спрямувавши її лише на допомогу захисникам та захисницям”.
Паралельно з волонтерством Денис продовжував фотографувати. Робив фотосесії як для заробітку, так і благодійні, створив фотопроєкт до акції «16 днів проти насильства», фіксував волонтерську діяльність таких же, як і він, небайдужих людей різного віку. Власне, намагання зробити фотосесії неординарними спонукали його знову всістись за швейну машинку. «Я почав шити різні накидки та елементи одягу, які б робили фотографію цікавішою. Та й взагалі – вміння шити та кроїти завжди в нагоді. Деякий час я працював на потоці і шив піжами. Але мене не надихає така одноманітна робота, бо хочеться проявляти креативність».
У Дениса Глушенка є швейна машинка, оверлок, парогенератор – все необхідне обладнання для того, щоб створювати різні моделі одягу. Але сьогодення не дуже сприяє розвитку цього захоплення. Коли з’явилась нагода переїхати до Дніпра, Денис нею скористався і зараз живе та працює у великому місті, пристосовуючись до його ритму. «Наразі я віддаю перевагу фотографуванню, бо клієнтів та клієнток більше та й заробіток швидший. Хоча, за можливості, я із задоволенням хапаюсь за голку з ниткою або ж сідаю за швейну машинку. Наприклад, для того, щоб підігнати одяг, що подобається, під свій розмір. Все швейне обладнання зі мною у Дніпрі, але ремонтом одягу я займатися не планую, а шити красиві моделі – немає часу. Наразі більше потрібна інша діяльність. То я закінчив відповідні курси і працюю реабілітологом у Дніпровському центрі хребта», – ділиться Денис.
Війна змінила всіх, не став винятком і Денис Глушенко, якому у грудні виповниться 21 рік. «Я тепер по іншому дивлюсь на життя, усвідомив його цінність, – каже він. – Почав жити сьогоденням, бо зрозумів, що загадувати наперед – то марна трата часу. В очікуванні перемоги України над московитами намагаюсь бути корисним там, де можу. Вчусь жити у великому місті та заробляти, для цього й продовжую фотографувати та іноді шити».
Ірина Воронкіна
Матеріал створено у партнерстві з Волинським прес-клубом
