Тема «Жінки на війні» багатогранна та невичерпна, адже за станом на червень 2024 року у Збройних силах України служать понад 67 тисяч жінок, з яких 19 тисяч – працівниці, а решта – військовослужбовиці. Про це повідомила заступниця міністра оборони Наталія Калмикова. Серед тих, хто влилися у лави ЗСУ в цьому році, медикиня Тетяна Шульга.
Вона й розповіла про своє рішення піти на фронт, про будні жінок на війні та свої плани на майбутнє.
Тетяна – завідувачка підземним оздоровчим пунктом великої шахти у Кривому Розі. Їй 50, вона має 30-річний медичний стаж, а ще дружну родину – маму, чоловіка, дорослого сина та доньку школярку.
«Я самодостатня жінка із твердим характером, – каже медикиня. – Якщо щось вирішила, то збити мене з дороги неможливо. Про це знають друзі і, звісно, рідні. З 2022 року я перебувала в інформаційному просторі, де чула про війну що завгодно і навіть заплуталася у тому потоці інформації. То прийняла рішення перевірити сама – де правда, а де брехня. Це одна із причин, по якій через яку я зараз на фронті».
Шульга виросла у сім’ї працівників культури. Її мама – поетеса, в якої є три видані книги. Тато (нині покійний)– знаний у Кривому Розі баяніст, який у свій час очолював великий ветеранський хор. Старший брат теж видатний діяч культури. А Тетяна змалечку любила всім допомагати, лікувала ляльок, бинтувала збиті колінця друзям, то, попри її срібну шкільну медаль, яка пророкувала легкий вступ до вищого навчального закладу, пішла до медичного училища, яке й закінчила з червоним дипломом.
«У мене творча сім’я, яка долучала до прекрасного і мене,- згадує Тетяна.- Та я й встигала скрізь: ходила на танцювальний гурток, секцію з баскетболу, вчилась у музичній школі. Але вибір професії я робила сама. Маю великий досвід роботи і впевнена, що людиною керує доля. Наведу, навіть, приклади зі своєї практики: одного разу шахтар впав з 10-метрової висоти і фактично відразу помер від отриманих травм, бо був дуже понівечений. А через деякий час привезли мені ще одного – ремонтував обладнання на висоті 30 метрів і зірвався. Летів вниз довго, бився об кути, приземлився з вивихом ноги і декількома синцями. Ось і я впевнена: якщо судилося втопитися, то під автівку не потрапиш. Вірю, що на війні не загину, бо маю ще багато планів на це життя».
Вранці 24 лютого 2022 року пані фельдшерка попрямувала на роботу, але на автобусній зупинці дізналась про початок повномасштабного вторгнення московитів на територію України. «Тоді я зовсім не розуміла, чому так сталося. Війна русні проти України – це та ж сама ситуація з сусідом, який прийшов у мій дім і сказав, що тепер він тут житиме. Доньці на той час було лише 13 і я не могла її залишити, то жила, працювала, аналізувала і врешті дійшла висновку, що прийшов час мені йти на фронт, бо саме там я буду корисною. Я бачила, наскільки вже виснажені військові, які стали на захист рідної землі від початку великої війни та раніше, чітко розуміла, що військовим потрібна заміна. А ще було огидно, коли доводилось стикатися з тими, хто ховався від мобілізації», – розповідає Тетяна.
У лютому цього року медикиня пішла до Криворізького ТЦК, пройшла військово-лікарську комісію, але їй відмовили, запевнивши, що поки що вона на фронті не потрібна. А вже за три дні, 15 лютого, викликали і відправили у навчальний центр. Після навчання Тетяна потрапила до 113 бригади, у складі якої воюють і близнюківці.
Воєнні будні кардинально відрізняються від мирних, але медикиня, яка усвідомлено поповнила ряди захисниць, морально та й фізично готова до таких випробувань. «Я знала, куди йду і що мені доведеться робити, – зазначає Шульга. – Більше того, якщо б я залишилась вдома, то перестала б себе поважати. В боях я ще не була, а ось нежиті, бронхіти, ГРЗ та незначні побутові травми, які іноді трапляються у хлопців мого підрозділу, лікую. Мені щастить на хороших людей. А зараз я воюю разом з тими, кого вважаю героями, адже вони з перших днів захищають Україну».
Тетяна лікує не лише військових, а й тих жителів, які, незважаючи на постійні обстріли, залишаються в населених пунктах, де дислокується військова частина. Вона зізнається: «Звісно, мені страшно, коли поруч вибухає, але найстрашніше втрачати близьких людей. Я страшенно сумую за своєю сім’єю, за спокійними розміреними буднями та нормальним відпочинком. В той же час впевнена, що прийняла правильне рішення. Наразі відбувається така собі фільтрація совісті людей. Мені телефонують знайомі і кажуть, що розуміють, наскільки мені важко. Повірте, ніхто нічого, навіть приблизно, не може зрозуміти до часу, доки сам не побуває на фронті». І додає: «А силу всім, хто зараз поруч зі мною, дарує віра. Віра в Бога, в те, що все буде добре, в майбутнє і, як не банально, в совість людей, які живуть у глибокому тилу».
Ірина Воронкіна
Матеріал створено у партнерстві з Волинським прес-клубом
