Леся Українка померла у Грузії 1 серпня 1913 року за новим стилем. Їй було лише 42. У день пам’яті про неї пишуть і говорять безліч важливих слів, згадують її досягнення, цитують твори.
Але не менш важливо частіше згадувати, що Лариса Косач була передусім жінкою і мала сміливість чинити так, як в ті часи жінкам було не дозволено. Кохала одного – як «Одержима» – Сергія Мержинського. Обвінчалася з іншим – Климентом Квіткою і то, аби припинити насмішки над закоханим “нареченим”. Дуже близько дружила з Ольгою Кобилянською.
Вона плакала, сміялася, страждала, «воювала» – як інтелектуалка, феміністка, модерністка. Любила білі рукавички і ошатні капелюшки, спинялася виключно у львівському Hôtel Central, насмілювалася критикувати метрів Нечуя-Левицького і Винниченка… Вона хотіла жити.
Саме тому у травні 1913 року через Одесу виїхала до Кутаїсі, на Кавказ – хоч якось вгамувати туберкульоз нирок, який почав сильно прогресувати. У липні їй різко стало гірше. До Грузії терміново приїжджають її мама Олена Пчілка й улюблена сестра Ізидора. Вони перевозять кволу Лесю до гірського містечка Сурамі, сподіваючись, що їй стане краще.
Їй дійсно стало трошки легше – навіть диктувала матері фрагменти до драми «На берегах Александрії». Але не встигла її написати. Померла…
Вона померла на руках матері
Поруч з Оленою Пчілкою були також сестра Лесі Ізидора та чоловік. Серце поетки, виснажене хворобою, перестало битися між першою та другою годинами ночі. Вдень Олена Пчілка надіслала телеграму до Києва в редакцію газети «Рада»: «Тяжко прибиті великим горем мати й інша родина посилають звістку на Україну, що 19 липня [за старим стилем] вдосвіта померла на Кавказі в Сурамі Леся Українка /Лариса Квітка, урождена Косачівна/. Поховають у Києві. Олена Пчілка».
Наступного дня у Сурамі відбулась панахида, яку відправив місцевий священик. Потім труну з тілом Лесі запаяли та повезли до Києва.
Тим часом Михайло Кривинюк (чоловік Ольги Косач, сестри Лесі) заплатив 3 рублів за копання могили поруч з могилами брата Михайла Косача (1869-1903 рр.) та батька Петра Антоновича Косача (1842-1909 рр.).
Траурна процесія перетворилася на багатотисячну людську ходу
Поїзд з тілом прибув з Сурамі на Київський вокзал 7 серпня близько 11 ранку. Домовину від вокзалу повезли на катафалку у супроводі поліції на Байкове кладовище, де того ж дня по обіді мав відбутися похорон. Наряд жандармів не дозволив ні промов, ні співів – жодних громадянських проявів. Але траурна процесія, яка пролягала центральними вулицями міста, все одно перетворилася на багатотисячну ходу шани.
Ось як згадував доктор Роман Стефанович поховання Лесі у газеті «Львівські вісті» від 1942 року, фрагмент якого знайшли на платформі «Zbruc»:👇
“В день похорону Лесі Українки в Києві була прегарна літня погода. Перед залізничим вантажним двірцем зібрався вранці величезний здвиг народу. Крім киян було багато делегатів з усіх сторін України. Трійця: я, др. Осип Назарук і др. Олександер Панейко виступали тоді як представники Галичини.
Серед глибокої тиші винесено з вагону тлінні останки Великої Покійниці і зложено на похоронний віз, який вкрито безліччю вінків та квітів. Промов не було, бо їх заборонила жандармська управа. Імпозантний похоронний похід рушив вулицями Києва. Попереду духовенство і гарний чоловічий хор, який цілу довгу дорогу вулицями міста аж на Байковий цвинтар співав похоронні пісні. Далі похоронний віз із домовиною, за нею рідня Покійниці, а ще дальше довжезні ряди учасників похорону. По обох боках похоронного походу — ряди кінних жандармів.
За якісь дві години дійшов похоронний похід до входу Байкового цвинтаря. Тоді кінні жандарми уставились біля входу і пропустили на цвинтар передню частину похоронного походу. Та коли перші ряди похоронних гостей були вже на цвинтарі, станули кінні жандарми поперек входових воріт, щоб не пустити дальше тисячів учасників похорону.
Та маси народу поперли з усієї сили вперед, коні розскочилися і народ хлинув густими рядами на цвинтар та уставився довкола гробу”
Труну з тілом Лесі несли виключно жінки
Жінки – соратниці й прихильниці поетки, які прийшли провести Лесю в останню путь, висловили бажання нести труну на руках. Поліція дозволила це зробити лише частину шляху – невелику відстань до кладовища.
Домовину взяли шестеро жінок. Першими йшли приятельки Лесі України – акторки Валерія Пахаревська і Наталія Дорошенко. Факт, який демонструє те величезне значення, шану, визнання і вплив Лесі Українки не лише на літературу, а й на українське жіноцтво.
Ховали Лесю Українку без релігійних обрядів на кладовищі
Дмитро Дорошенко (український політичний діяч, історик, засновник «Просвіти» на Катеринославщині, член Київського товариства старожитностей і мистецтв) згадував: «За добу до похорону стало відомо, що згідно з бажанням небіжчиці проводи труни відбудуться без участи духовенства. І справді, поперед жалібної процесії несено тільки чорний хрест. Але за труною йшло троє священників: о. Павло Погоріло, о. Марко Грушевський і ще хтось третій».
Водночас дослідники не мають інформації, що Леся робила якісь розпорядження щодо релігійної складової власного похорону.
Роман Стефанович у своїй газетній згадці писав: «Почалася нагробна відправа при прегарному співі хору. Вже похороння відправа скінчилася, вже сира земля вкрила домовину Великої Поетки, а хор співав ще довго, довго. Люди стояли спокійно довкола свіжої могили Лесі Українки».
Так демонстрували українці проти жандармської заборони виголошувати промови на похоронах Поетки-Геройки, Борця за волю України, – додає Роман Стефанович у спогадах.
Замість хреста – некролог в більшовицькій газеті
Попри відсутність релігійної складової під час поховання, на могилі Українки все одно поставили хрест, за християнською традицією. Але в 1920 році хреста не стало. Павло Тичина писав у своєму щоденнику: «Торік хоч хрест був на могилі Лесі Українки, — цього ж року й його хтось на дрова зніс. Зате яка шовкова трава в ограді! Вирвав собі трохи додому».
У 1939 році на могилі встановили надгробний бронзовий пам’ятник на гранітному постаменті. Його створила скульпторка Галина Петрашевич, одна із засновниць Спілки художників України. На пам’ятнику викарбували напис із некролога в більшовицькій газеті російською мовою: “Стоя близко к освободительному движению вообще и пролетарскому в частности, отдавала ему все силы, сеяла разумное, доброе, вечное” «Рабочая Правда», 1913 год.
Могила Лесі Українки є пам’яткою історії національного значення
Цей статус могилі надано у 1951 році, вона має охоронний номер – 260003/80-Н. Деякий час за всіма могилами Косачів доглядала племінниця поетеси Євгенія Мільська. Після присвоєння статусу пам’ятки за могилою доглядає адміністрація Байкового кладовища.
День пам’яті Лесі – хороший привід навідатися на її могилу і покласти квіти. Стільки жіночих випробувань було в її житті, стільки болю – не лише фізичного… І попри все вона contra spem spero! – без надії таки сподівалась. Фраза, якою потім керувалися тисячі українок. Рядки, які стали жіночим гаслом. Слова, які надихають нас зараз на боротьбу і віру в перемогу.
Так, я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть думи сумні!
Вдячні вам, Ларисо Петрівно…
Джерело: сайт https://ukrainky.com.ua/
