Різні люди заходять до редакції медіа «Нове життя». Одні мовчазні, інші – говіркі, і в кожного та кожної своя історія життя.
…Скромна Катерина із села Червоного, що у Барвінківській громаді, очікуючи фотографію, сказала: « Як приємно, коли Ви посміхаєтесь. У всіх на душі важко, бо війна. Але коли людина повертає до тебе усміхнене обличчя, то й відповісти їй тим же хочеться. Дякую». Виявляється жінці нагрубіянили в одній із організацій сусідньої громади лише за те, що просила знайти втрачений документ в архіві. Розговорилися. Виявляється, Катерина – мама трьох славних красенів-синів, які захищають Україну в найспекотніших точках фронту. Середній отримав дуже важке поранення і, звісно, мати довгий час була біля нього в шпиталі. Село Червоне дуже постраждало від обстрілів. Прямий прильот прийшовся і в будинок Катерини. На щастя, людей на той час в ньому не було, то живі. От зараз жінка і збирає документи, щоб оформити допомогу за зруйноване житло.
Чогось не розуміє? До чогось допитується? Так! І це правильно та нормально! Так невже мати, яка виховала трьох синів та відпустила їх на фронт, розриваючи серце на шматки, не має права на людське ставлення з боку чиновників та чиновниць, які солодко живуть за спинами її дітей???
.. Поспішаючи, заглянув до кабінету гарний військовий. Молодий, красивий, з виправкою. Неочікувано каже: «Я таааак боявся стоматологів, а нещодавно довелось лікувати зуб, який ну дуже дошкуляв біллю. З горем пополам дібрався до лікарки. І вона так класно все зробила, що тепер я не боюсь стоматологів. Уявляєте, я поборов свій найстрашніший страх. Серйозно! Я навіть на фронті не боявся так, як під кабінетом зубника».
У березні 2022 року цей чоловік пішов служити в ТРО, яке незабаром стало одним із підрозділів Збройних сил України. То довелось йому пройти довгий шлях війни. Проходячи військово-лікарську комісію після кількох поранень, зазначає: «Як так вийшло, що ми, добровольці, стали заручниками ситуації? Ті, хто на фронті з перших днів, вже безсилі, бо ми безліч разів контужені та посічені осколками, маємо важкі поранення, після яких все одно повертаємось у стрій. Я вже не кажу про емоційний стан, адже немає такого солдата, який би не ховав побратимів, а це…самі розумієте, як накриває.
А ось звільнитися не можемо, бо замінити нас ніким. Але найстрашніше – це неврегульованість стосунків в армії, неповага командирів до підлеглих. Звісно, не скрізь так і не всі однакові, але ж багато випадків, коли в командуванні сидять невігласи».
… «Хух, мене списали. Всьо…додому», – із замореною усмішкою каже наш черговий гість. І додає: «Тепер тільки б зрозуміти, як жити далі. У вересні синочок вже йде до дитсадка. Так і виріс без мене, але я його водитиму до садочка, і забирати буду. Та й взагалі, звільнюсь з колишньої роботи, отримаю гроші і … разом з дружиною чекатимемо народження донечки».
Через три місяці в родині цього військового буде поповнення. Він декілька разів був тяжко поранений, але оптимізму не втрачає і щиро посміхаючись зазначає: «У нас підростає козак Семен, а тепер ми ще й маленьку україночку народимо. Жити будемо – це важливо. ЖИ-ТИ!»
Ірина ВОРОНКІНА
