Кожна людина має свою життєву історію. Повномасштабне вторгнення московитів змінило багато доль українців, повернувши їх в інше русло. Так сталося і з Денисом зі Львова.
«Я мрію написати книгу під назвою «Туристи», в якій розкажу про себе та членів своєї сім’ї», – каже гість редакції військовослужбовець Денис.
Його життєва 37-річна дорога досить звивиста. Був час, коли він жив і працював в Іспанії та Португалії, де в ресторані випікав хліб на дровах, бо дуже любить працювати з тістом. У 2021 та на початку 2022 жив у Польщі в місті Зелена Гура, працюючи у фірмі, де збирають акумулятори.
«Мені були потрібні гроші, то на вихідних я мив посуд у місцевому кафе. Одного разу довелось допомагати на кухні і власник закладу помітив, що я вмію готувати. Після того, як скуштував мої страви, запросив на постійну роботу. Я згодився, але війна завадила планам», – згадує гість редакції.
24 лютого 2022 року Денис прийшов на роботу, звільнився і поїхав в Україну. «Я не міг інакше, – наголошує чоловік. – У Львові живуть мої рідні: мама, тато, братики, бабусі. Тут моя душа і земля, яка навіть у найлютіший мороз гріє».
Вже 26 лютого разом з середнім братом Сашком Денис пішов до ТЦК, а згодом лави ЗСУ поповнив і старший – Сергій. Так вже склалася доля Дениса, що він контрактник-доброволець.
Захисник каже: «Я ні про що не жалкую і впевнений, що зробив правильний вибір, повернувшись додому з Польщі. Прикро, що мало чоловіків розуміють значення слова БАТЬКІВЩИНА і ховаються від реальності за кордоном».
Воювати Денису довелось в самому пеклі, і він не від когось знає про відчуття, коли в ямі розміром 3 на3 сидять 4 бійці і поміщаються ще три вже давно мертвих побратими. «Ви думаєте брудно сидіти на тротуарі? , – запитує воїн. – Ні. Брудно декілька діб стояти в окопі по коліна у воді і намагатись не зачепити вбитих, що лежать поруч. Найважче у війні – урівноважити свій емоційний стан та зуміти вистояти фізично. Я знаходжу психічну рівновагу спілкуючись з мамою Марією Петрівною. Ми з нею дуже близькі. Думаю, їй важко слухати мої розповіді, але саме мама рятує мене і дає сили. А ще, звісно, братики. Ми з ними завжди на зв’язку і підтримуємо один одного. На війні це дуже важливо. Я дуже сумую за домом. Так хочеться хоч на хвилинку побачити всіх, обійняти і сказати, як я їх люблю». І додає: «Вся територія Луганської та Донецької областей рясно полита кров’ю українських воїнів. На мою думку, коли закінчиться війна, на місці розбитих руснею населених пунктів варто посіяти квіти, поставити посередині великий обеліск і заборонити навіть ходити там».
Війна в Україні триває з 2014 року, наші захисники та захисниці вже давно виснажені і заморені, воюють на межі людських можливостей. Денис наголошує, що зараз триває війна дронів. «Раніше ти йшов на позиції і знав, що в тебе буде контактний бій, а зараз не знаєш, чи взагалі до тих позицій дійдеш», – каже військовий.
Гість нашої редакції один із багатьох, яких горнило війни чавить і випльовує, не зумівши зламати. Віримо, що він буде живим, зустріне перемогу і обов’язково напише омріяну книгу, сюжет якої створено його долею.
Ірина ВОРОНКІНА
.
