Двадцятип’ятирічний захисник на псевдо «Йожик», якого звати Сашко, часто посміхається, і від тієї усмішки на душі стає тепло і вуста самі по собі теж починають розтягуватися, формуючи посмішку у відповідь.
Цей чоловік воює від початку повномасштабного вторгнення. «Я родом з Тернопільщини, але моя родина в повному складі, а нас багато, бо у мами шестеро дітей і я п’ятий, вже давно осіла у Польщі, – розповідає Олександр. – А я, коли дізнався про підле віроломство русні, попри відмови рідних, поїхав до України. Ось з того часу і воюю».
У квітні минулого року Сашка ранило, йому зробили важку операцію, про яку писали в газетах, бо витягнули з нирки осколок, схожий на товсту циганську голку з вушком.
«Ось таку штуку з мене витягнули, – каже військовий і дістає з кишені смертоносний «трофей». – Зараз служу у розвідці, керую дронами, але нас часто вираховують рашики, то багатьох побратимів довелось поховати. Мені поки що щастить. Ось тільки тепер щороку треба підтверджувати на ВЛК своє поранення. А сенс? Все одно пишуть «придатний для проходження служби»… та я й не проти. Служу!»
– А чому позивний такий – Йожик?
– Ой, – сміється, – я зростом маленький був два роки тому, це зараз трішки витягнувся. У навчальному центрі був у патрулі. Повертались із завдання замасковані. Хлопці питають: «Хто йде?», а я у відповідь – «Йожик!»…. так і прилипло. То була наша тільки-но сформована 55 бригада, яку вже розбили кацапи.
– Як же Ви примудряєтесь в такій важкій ситуації позитивний настрій підтримувати?
– Я живий, тому й радію. Від відчаю гірше, то треба триматися.
Після війни Олександр планує переїхати на постійне місце життя в Австрію. Він каже: «Там красиво, тому туди поїду жити. Я за професією тесля, думаю, що роботу знайду будь-де. Україну відвоюємо і почну красиве мирне та тихе життя. В Польщу не хочу і тут залишатися не зможу, бо кров’ю друзів земля полита».
Фотографуватися «Йожик» категорично відмовився. «Ну який з мене герой?, – знизує плечима. – Я ж простий вояка. Дякую за те, що поговорили зі мною. Вислухали, розпитали. Іноді це нам потрібно»…
Хочеться вірити, що всі мрії Олександра здійсняться.
Ірина ВОРОНКІНА
