Від фінансів та роботи в міжнародній компанії — до служби у роті РЕБ на Донеччині. Марина Плещеєва, позивний «Мавка», ділиться своєю історією про дитинство, війну, втрати й любов, що тримає її сьогодні.
Фото надала Марина
Для Марини село Веселе Верхньосамарського старостату – найрідніше місце на землі. Тут її мала Батьківщина, її сім’я та ще спогади про щасливе дитинство і юність.
«Веселе старіше за Верхню Самару, воно має свою давню історію та й розташоване у дуже мальовничих місцях. Тут я виросла, і тут майже завжди була щасливою. Всі умови для цього зробили мої батьки – Олена та Володимир. А ще у мене є молодший на 13 років братик Тарас. У нас схожі характери, тому ми справжні найкращі друзі», – каже Марина.
Фото надала Марина
З дитинства Марина обожнює спорт. Вона грає у волейбол та баскетбол, але найбільше любить бігати. До слова, саме з бігом у долі Марини Плещеєвої пов’язано багато приємних моментів.
Фото надала Марина
Після закінчення Харківського університету будівництва та архітектури за спеціальністю «Фінанси і кредит» Марина працювала у «ПриватБанку» в Харкові.
Фото надала Марина
Вона розповідає: «Робота мені подобалася, але з часом зрозуміла, що хочу більшого. Тому за допомогою друзів влаштувалася в міжнародну фінансову компанію, де працювала дистанційно.
Та 24 лютого 2022 року все змінилося. Війна застала мене у Харкові. 25 лютого разом з подругою ми повинні були летіти до Парижу. Вже була зібрана валіза з красивими речами, але довелось нашвидкоруч збирати іншу – з теплим одягом, щоб повертатися в село до батьків. Лише через півроку я із сумом розібрала «паризьку» валізу»…
Фото надала Марина
В селі життя вирувало, адже мама Марини очолювала Верхньосамарський старостинський округ. То дівчина влилась у цілодобовий ритм волонтерства, заселення переселенців та видачі гуманітарної допомоги.
«У нас на подвір’ї є невелика хатка-мазанка, то я її облаштувала на свій смак. Шість годин дистанційно була на роботі, а інший час розподіляла на допомогу мамі та ремонт хатинки. Там я і жила разом з Тарасом, двоюрідними братом та сестрою з Чугуєва і шістьма котами. Такий собі молодіжний хаб у нас був. Всім подобалось, – розповідає Марина. – Та й зараз, приїжджаючи із фронту додому, я із задоволенням проводжу час у своїй хатинці»…
У 2023 році дівчина прийшла до ТЦК з проханням мобілізуватися, але їй відмовили. Однак, вона наполягала, бо розуміла, що хоче служити. «Мої батьки – неймовірні люди. Вони завжди і у всьому підтримують мене, – з вдячністю говорить Марина. – То й моє бажання піти до війська не викликало в них здивування. Ми всі знали, що так чи інакше я зроблю цей крок. Особливо мене розумів тато. Він завжди вірив у мої сили».
Фото надала Марина
Проте на шляху до війська спочатку Марина зустріла своє кохання. Вона розповідає: «Ми з Андрієм познайомилися 1 жовтня 2023 року на благодійному забігу, в якому обоє брали участь. Я тоді зайняла друге місце.
За словами Андрія він відразу закохався у мою посмішку. Потім він знайшов мене у соцмережах і запропонував вийти на пробіжку разом. Я відмовилась, бо у мене боліла спина, а Андрій, з яким ми ще не зустрічалися жодного разу, записав мене на МРТ. Його турбота вражає мене до цього часу. Наше перше побачення було у найкрасиввшомк місці у Харкові – парку Шевченка. Ми спочатку говорили про забіг, потім переключились на волонтерство, військових і знайшли безліч тем, цікавих для нас обох. Так розпочався наш роман, який продовжився весіллям 1 березня 2024 року.
З того часу ми маємо наші сімейні традиції: щомісяця першого числа виходимо на біговий марафон в 10 кілометрів. До слова, ми й шлюб реєстрували на бігу (сміється). Одягли спортивні костюми і бігли 5 км до ДРАЦСу».
Андрій пішов воювати у січні 2024 року, а Марина – у червні. Вона підписала контракт.
«Ми були в одній бригаді, але в різних місцях. Андрій – у піхотному батальйоні, а я займалась фінансами, – розповідає захисниця. – Після сорокаденного навчання військовій справі я прийшла знайомитись із командиром своєї військової частини. Це було 24 липня 2024 року. І в цей же день загинув мій тато. Йому було лише 49 років…
Що коїлося зі мною, годі й згадувати, адже тато був надзвичайною людиною, життєлюбом, яких ще треба пошукати, а для нашої сім’ї – надійною опорою, яка в одну мить була зруйнована.
Життя триває, а війна навчила мене: втрати — найстрашніше, але треба йти далі. Я маю пронести пам’ять про свого батька і передати своїм дітям».
З часом Марина перейшла у роту радіоелектронної боротьби (РЕБ). Вона розповідає: «Ми займаємося протидією ворожим дронам. Загалом робота у роті радіоелектронної боротьби полягає у виконанні бойових завдань, підтримці бойової готовності техніки та озброєння, а також у застосуванні спеціалізованого обладнання для створення радіо-завад противнику, зокрема його безпілотникам.
Ми дезорієнтуємо керування дроном, відповідно, відбувається зниження дієвості російської розвідки та забезпечення стійкості наших систем зв’язку.
Я знаю, що наша робота необхідна. РЕБ працює в районі 7 кілометрів, але на цій території ми закриваємо наших військових від небезпеки з неба. Саме тому я і мої побратими цілодобово працюємо на позитивний результат, бо створюємо своєрідний захисний купол – він рятує людські життя. Думаю: якби кожен та кожна на своїй ділянці відповідальності все робили на совість, то все було б набагато краще».
Наразі подружжя Плещеєвих воює разом. Нарешті і жити їм дозволили як подружній парі.
«Ми винаймаємо квартиру у Краматорську. Тут дуже гучно, постійні обстріли, але ж триває війна, а ми маємо одне одного – і це допомагає. Вже традиційно щовечора перед сном згадуємо, що було класного за день. І, повірте, попри всі негаразди, багато хорошого навколо нас, бо навіть під час війни є місце радості. Та я ж Мавка, то не лише вірю в дива, а сама їх роблю», – посміхається Марина.
Ірина ВОРОНКІНА
