Є люди, які живуть своє життя, думаючи лише про себе. Про таких в народі кажуть: моя хата скраю, я нічого не знаю. А є інші – вони не можуть прожити дня без допомоги потребуючим. Ті, хто дбає про свою кишеню, називають інших блаженними.
Ті, хто їм вдячний, – небайдужими янголами добра. А самі себе вони часто називають божевільними, бо не можуть зупинитися в своїй благодійності, попри проблеми зі здоров’ям та нерозумінням в сім’ї. Вони не чекають вдячності, а просто тягнуть і тягнуть вантаж доброти та незламності, віри в людей та їхню щирість. Серед янголів добра Віта Тарасенко. Про будні волонтерки та плани на майбутнє – читайте в матеріалі.👇
ВОЛОНТЕРСТВО – ВІД НАРОДЖЕННЯ
Віта народилась і виросла в селищі Панютине, а з часом переїхала до Лозової. З дитинства дівчинка мчала на допомогу всім, хто цього потребував.
Вона розповідає: «Я тягнула додому всю живність, від якої відмовились і викинули зі свого життя деякі особи, забувши про людяність. Когось могла врятувати сама, підгодувавши та перетримавши вдома, а декого за власні кошти лікувала у ветеринарних клініках. По-іншому я жити не вмію. Я росла, а характер не змінювався, і дуже часто, відсовуючи власні амбіції та потреби, я продовжую допомагати іншим. Це вже стало потребою, яка веде мене по життю».
У Віти троє дітей – син Микита і доньки Ангеліна та Олеся. Вона кохана дружина, турботлива мама і невгамовно-відчайдушна волонтерка. «Я пам’ятаю телефонний дзвінок від медсестри у 2014 році. У слухавці чула: «.. у нас лежать переселенці з дітками, а одягу немає», а в соціальні мережі вже ставила пост: «друзі, потрібні дитячі речі». І тут як закрутилось… безліч людей відгукнулось. Речей назносили стільки, що моя чотирикімнатна квартира була завалена. Я не могла не приймати ці речі, бо люди хотіли зробити добру справу. Тоді я вперше відчула силу соціальних мереж і зрозуміла, що мені довіряють», – зазначає Тарасенко.
Вона почала супроводжувати ці сім’ї і допомагати їм й надалі. «Я зібрала однодумців, і разом ми купляли памперси, пляшечки, повітряні кульки і забирали мам з немовлятами із пологового. Першою стала Олена з Донецька. Вона була приємно враженою і невимовно вдячною, тому запропонувала мені стати хрещеною своєї донечки, але я відмовилась і роблю це й далі, хоч пропозицій надходить багато, бо дуже серйозно ставлюсь до своїх обов’язків як хрещеної мами. Триває війна, як у кого складеться доля, – ніхто не знає. А мені б не хотілося втрачати зв’язок зі своїми хрещениками. До слова, на моєму рахунку 26 дітей, яких ми забирали з пологового, відвозили до місця проживання і продовжували опікуватись ними тривалий час. Потреби закривались швидко, і я вдячна всім добрим людям, які активно відгукувались на мої пости в соцмережах і надсилали, передавали, приносили чи привозили дитячі ліжечка, візочки, матрацики, підгузки тощо», – згадує Віта. Варто додати, що молодшій донечці волонтерки на той час був лише рік.
ПОВНОМАСШТАБНЕ ВТОРГНЕННЯ ЗМІНИЛО ПРІОРІТЕТИ
Життя тривало, домашні турботи і волонтерська діяльність забирали весь час. І здавалось, що так буде завжди, але…24 лютого 2022року ворог підступно вдерся в долю кожного українця.
Тарасенко розповідає: «Власне 24 лютого старша донька Ангеліна була у Харкові. Додому вона добиралась вісім годин. На той час російські танки вже заходили через Пісочин. Перші прильоти по Лозовій були неподалік від моєї хати. Тоді я зрозуміла, що дітей треба вивозити. Вибір впав на Івано-Франківщину, і 14 квітня ми з доньками евакуювались».
Через декілька днів після цього у Віти задзвонив телефон: «Мені сказали, що можна до Вас звернутись за допомогою. Ми – бійці з частини «Холодний Яр», зараз стоїмо під Ізюмом. Потрібен хліб і вода. Допоможете?».
До цього часу жінка не знає, хто їй телефонував, але пальці вже звично тицяли на клавіші, набираючи наступний пост: «Друзі, потрібна допомога військовим». Вона зізнається: «Я в Івано-Франківську, а мені потрібно бути вдома, у Лозовій, де знайомі і друзі, де я можу допомагати ефективніше. Телефонні дзвінки сиплються, як горох, бо воду і хліб ми відправили швидко. То вже 8 травня ми з дітьми повернулись у рідне місто, а через тиждень я поїхала на фронт, і з того часу допомагаю військовим».
ПЕРША ПОЇЗДКА ПОЇЗДКА НА ФРОНТ
Все, що відбувається вперше, врізається в пам’ять назавжди. Вікторія згадує: «Тоді були бої під Ізюмом. Ми доїхали до Барвінкового, все гримить, земля від вибухів здригається, страшно, ми ж нормальні люди. Військові чекали нас в сірій зоні, я на емоціях міцно обійняла одного із них, а він ледве не закричав від болю. У захисника осколками була побита вся спина і рана ще не зажила повністю..».
А потім поїздки на фронт стали постійними. «Коли я вперше заїхала за 4 км до лінії зіткнення на Донецькому напрямку, комбат почав розпитувати, чому ми приїхали саме до них, хто запросив. Він чесно сказав, що серед захисників є дезертири, яких вже повернули в частину. Тоді я відповіла, що витримати всі тяготи війни не кожному під силу. Якщо ті хлопці знову воюють, то вони побороли свій страх, а всі, хто нас захищає, НАШІ!».
Кожна поїздка – це нові знайомства з тими, хто за одну зустріч ставав вірним товаришем, а ще липкий страх в думках… тільки б всі були живі! тільки б всі були живі!
МАРШРУТИ
Волонтери їдуть туди, куди є нагальна потреба. Тарасенко каже: «Мені запам’ятався перший тиждень після деокупації Ізюма. Голодні та брудні люди вилазили з підвалів. Змучені дорослі та сумні діти.. На це неможливо було спокійно дивитись. Я придумала їх нагодувати. Разом з ГО «Жіночий легіон» назбирали продуктів, необхідних речей (засоби гігієни, одяг) і поїхали в Ізюм. Сім автівок та два бусики були затарені по вінця».
А далі фронтові дороги до військових частин… щотижня. На фронт Тарасенко їздила сама, бо біля дітей повинен бути хтось з батьків. Вона зазначає: «Мене вже не втримаєш вдома, і це розуміють рідні, тому виходу у чоловіка немає. Іноді він не витримує і сам везе мене туди, куди треба, але в більшості випадків я просто його не беру з собою».
На щастя, багато людей допомагають у зборах для військових. «Всіх, хто підтримує та донатить, звісно, я назвати не можу, але вдячна кожному та кожній, хто не стоїть осторонь. Іноді в мене запитують: а заправляєшся чим? де гроші береш? а ремонт автівки за чий кошт? Відповідаю, як є. Я виставляю в мережі номер банківської картки, і люди скидають кошти, бо довіряють, – і це найцінніше. Часто грошей не вистачає, але ж є я сама та найближчі друзі. Працюю майстром манікюру, маю багато клієнток, відповідно, який не який заробіток маю. Авто ремонтую в основному за власний кошт, бо за дрібницями до людей не звертаюсь».
Під час однієї із поїздок на фронт волонтерка потрапила під обстріл і осколки пошкодили радіатор, який коштує 12 тисяч гривень. Тоді Віта кинула пост: «Допоможіть не зупинитися автівці волонтера», і за 3,5 години люди задонатили необхідну суму. «Стоп збір!» – жінка писала вже зі сльозами від невимовної вдячності.
«Я рідко прошу про допомогу меценатів, але, якщо вже хлопцям на фронті конче щось треба, то це великі суми. Іноді на прохання отримую тверде «Ні!», бо не завжди є такі люди як Руслан Биченко. Він жодного разу мені не відмовив. Купував і дрони, і автівки. Небайдужих людей більше, і це не може не радувати. Мені часто допомагають підприємці, надаючи транспорт для перевезення продуктів харчування, маскувальних сіток та інших речей на фронт. Не буду називати прізвища, вони самі знають, що я вдячна», – каже волонтерка.
Варто сказати, що Тарасенко називають бойовою волонтеркою. Вона тримає зв’язок з великою кількістю військових частин. «Дислокація бригад змінюється, але я завжди знаю, де вони знаходяться, – посміхається жінка. – Мабуть, я та волонтерка, яка, щоб доставити захисникам необхідне, кинеться за ними в пекло. Та я там була. Маю медаль з посвідченням «За оборону Харкова», яку мені вручив полковник 5 Слобожанської бригади. В самий розпал боїв заїжджала до бійців, які обороняли Харківський аеропорт. Але найбільшою нагородою є живі хлопці та їхні щирі усмішки, коли вони дочекались нас – волонтерів»
НАЙСТРАШНІШЕ
Найцінніше у людини – це життя, а війна нещадно його забирає, не дивлячись на вік та стать. «Зараз буду плакати, – зривається голос у Віти. – Я знаю дуже багато військових, бо їжджу у різні військові частини. І щоразу, щоразу, коли приїжджаю, … серед хлопців 200…200. Ще минулого тижня вітались, обмінювались жартами, а сьогодні – в небесному війську. І я не витримала. Інсульт. Розумію, що треба жити, а сил немає. На четверту добу я піднялась, бо хлопцям потрібна була допомога. До слова, у свій час я допомагала лікарні, завозячи медикаменти, то лікували мене безкоштовно. Вдячна!»
Довго знаходитись у медзакладі Віта не змогла, то чоловік забрав її додому. І тут вона відчула наскільки потрібна захисникам і наскільки її цінують. «І знову плакатиму, – змахує сльози жінка. – Комбат 54 батальйону приїхав мене провідати з цукерками, кавунами, подарунками. З різних бригад писали, телефонували, цікавились моїм здоров’ям і підбадьорювали. Уявляєте? Бійці на нулі, під постійними обстрілами, під смертю ходять, а мене підтримують. Такий моральний поштовх мені дали, що через два тижні я знову поїхала на фронт. Спочатку чоловік возив, бо боявся відпускати, а пізніше – сама. То для мене найстрашніше – втрачати близьких людей і не мати сил допомагати».
ПРО ОСОБИСТЕ
Віта Тарасенко вважає себе сильною жінкою. В молодості відвідувала секції карате та самбо, завжди вміла постояти за себе. Вона – з тих дружин та мам, яких треба цінувати за їхню невгамовність та безмежну любов, якої вистачає на всіх.
«Я не знаю, як встигаю бути скрізь, – зізнається волонтерка. – Не знаю, звідки беруться сили. Не знаю, як мене знаходять люди, яким потрібна саме моя допомога. Не знаю, як і чому на моєму шляху трапляються надзвичайні люди, які зі мною «однієї крові». Я безмежно вдячна своєму чоловіку та дітям за розуміння моєї суті, бо інакшою я не стану ніколи. У моєму житті було багато образ, але зараз я не дам образити себе і інших, якщо впевнена, що людина права. Але я жінка, і я багато плачу, а ще стріляю – це розряджає емоції. Іноді питаю в хлопців, чи можна посмалить, адже з дитинства по тирах вибивала десяточки. Сьомий рік я виборюю життя, бо у мене пухлина в голові. Сама собі придумала: раз Бог тримає мене тут… значить треба не просто жити, а віддавати іншим себе до останньої краплинки…».
ПІСЛЯ ВІЙНИ
Рано чи пізно війна закінчиться. Віті здається, що мир прийде вночі: «Зранку прокидаємось і нам кажуть: Все. Мир. Подруга планує відразу поїхати на відпочинок. А я питиму оковиту з усіма, хто допомагав, хто був поруч, хто плів сітки, пік пиріжки, заправляв автівку…. і поминатиму тих, хто охороняє нас з небес,… і плакатиму, …і не соромитимусь своїх сліз. А після того, як більш-менш все устаканиться, я продовжу ту діяльність, якою займалась до повномасштабного вторгнення московитів. У мене під контролем було 42 дитини із сімей, які опинились у складних життєвих умовах, то продовжуватиму опікуватись ними. І просто житиму… житиму так, як умію!»
Ірина ВОРОНКІНА
