Родина Скрипніків живе в селі Вишневому. Ольга та Віктор чекають з війни двох синів. Долі людські різні та неповторні. Ось і у Скрипніків вона особлива.
«Я родом з Одеської області, – розповідає Ольга. – Моя тітка Людмила живе у селі Вишневому, то я щоліта їздила до неї в гості допомагати доїти корів. На фермі й з Віктором познайомились. Мені було 15, йому 23. Кохання не обирає час та вік. Наше спалахнуло у 1991 році. З того часу ми разом».
У 1993 році народився старший син Сашко, а через два роки – Владик. Ольга працювала дояркою, Віктор – трактористом. Хлопці росли працьовитими, щирими та добрими, допомагали батькам по господарству.
«Наші сини вміють робити все необхідне. Справжні чоловіки, – каже Ольга. – І з батьком біля техніки гайки крутили, і мені корів допомагали доїти. Виросли, одружились. Зараз маємо двох невісточок та двох онучок – Злату та Мілану. Сім’ї дітей жили самостійно. Сашко оселився у Дніпропетровській області, а Владик – в Одеській. До нас приїжджали в гості, і ми до них їздили. Все б добре, але…війна».
Владислав у 2014 році підписав контракт на військову службу. Батьки й не знали про його рішення, то вже прийняли як факт повідомлення про те, що їхній молодший син морський піхотинець. Він служив у Херсоні, на острові Зміїному, під Донецьком. То для чоловіка зона антитерористичної операції поступово перейшла рубіж повномасштабного вторгнення. Наразі Владислав Скрипнік воює на Запорізькому напрямку і чекає звістки від старшого брата, як і вся їхня родина.
Олександр був мобілізований до складу десантно-штурмової бригади Збройних сил України у квітні 2022 року. Свій 29 день народження 27 квітня відзначав вже у військовому однострої.
«Рік тому Саша зателефонував і сказав, що не буде на зв’язку протягом 10 днів. Його частина обороняла село Умань Покровського району Донецької області. Після того він так і не вийшов на зв’язок, – змахує сльози Ольга. – 23 травня невістці надіслали повідомлення з військової частини, що Олександр Скрипнік пропав безвісти. Ми шукали його і продовжуємо це робити. Серед загиблих та полонених його немає, але ми віримо в диво. Та цією вірою й живемо».
А ще Ольга мріє після закінчення війни зібрати своїх синів разом з дружинами та доньками за щедрим столом у їхньому рідному селі Вишневому і обов’язково засмажити качку з яблуками, улюблену страву своїх синів.
Ірина ВОРОНКІНА
Фото: Повернись живим. Прапор.
