Мабуть у кожній українській сім’ї є захисники та захисниці, які воюють за вільну та незалежну Україну. Ось і родину Миколи та Анжели Кочубеїв з Криштопівки не обійшла ця доля.
У вересні 2016 року підписав контракт на службу старший син Кочубеїв Денис. На початку квітня 2017 року у складі свого підрозділу він був направлений на територію проведення антитерористичної операції, виконував завдання на Світлодарській дузі, а 9 травня загинув на бойовому чергуванні від кулі снайпера.
Фото із сімейного архіву родини
«Денис був чудовим хлопчиком. Веселим, відчайдушним, працьовитим, – згадують батьки. – По закінченні 9-го класу місцевої школи продовжив навчання у професійно-технічному училищі сільськогосподарського напрямку.
У війську Денис був водієм-механіком 53-ї окремої механізованої бригади. Поранило нашого сина під час обстрілу позиції бригади поблизу селища Луганське. Побратими намагались врятувати йому життя, але Дениса не встигли довезти до лікувального закладу. То для нашої родини 9 травня – чорна дата. Нашому сину було лише 19 років, і все життя для нього було ще непрочитаною книгою, але клята війна одним пострілом забрала в нашої сім’ї радість та власне і сам сенс життя».
На фасаді Криштопівського ліцею встановлено меморіальну дошку пам’яті Дениса Кочубея.
«Вже вісім років минуло з дня загибелі нашого сина, виросла і стала самостійною молодша, і тепер єдина, донька Мар’яна, але біль не вщухає, – ділиться мама Анжела. – Фотографії Дениса зі стін ми зняли, але ж він у нас в серці. Та й воєнне сьогодення не додає оптимізму»
Історія захисників у родині не закінчується. Після початку повномасштабного вторгнення добровольцем пішов на фронт чоловік сестри батька Дениса — Сергій Дібров. Згодом мобілізували і його сина — Станіслава. Обоє нині воюють на Донеччині у різних військах.
Пан Микола каже: «Ми із зятем Дібровим родом із Широкого, а після одруження кожен свій шлях обирав. Я з сім’єю в Криштопівці живу, а він переїхав у Костянтинівку Донецької області. Наразі ворог руйнує це місто, яке ще недавно було квітучим та перспективним. Ми хвилюємось за рідних, щодня чекаємо на звісточку, тепер вже традиційну для більшості бійців: «у мене все норм». До слова, й донька наша зустрічається з військовим. То за всіх душа болить».
Кочубеї продовжують жити в селі. Микола знайшов роботу на шахті в сусідній області, а Анжела порається по господарству.
Подружжя зазначає: «Живемо, як вміємо, обробляємо землю, молимось за рідних, згадуємо сина та дякуємо долі за те, що в нашій родині виросли справжні мужні чоловіки, за спинами яких вся ненька -Україна».
Ірина ВОРОНКІНА
