«Я шанувальниця газети «Нове життя». Передплачую її вже давно і дуже рада тому, що навіть у найважчі для країни часи, до нас приходить улюблене видання. Вірю, що колектив редакції витримає всі економічні негаразди, і наша улюблена районочка напише про перемогу України над ворогом. Особисто я з нетерпінням чекаю початку передплатної кампанії на 2026 рік». Так починається лист, з яким прийшла до редакції жителька села Лукашівка Надія Слюсар.
« Я дуже хочу розповісти про своїх земляків – це надзвичайні люди, – каже пані Надія. – Багато людей зневірилось за довгі роки війни, але не лукашівці.
Особливо хочеться відзначити родини Марчуків, Клименко, Жирових, Ляпкало. Вони активно допомагають нашим захисникам, їхня волонтерська діяльність нескінченна.
А ще відзначу чудову роботу працівників комунальної служби. Здається наскільки чистим, як зараз, наше село ще не було».
Власне, сама Надія народилась і виросла у Лукашівці в багатодітній родині. «У мене було три братики, але війна забрала життя наймолодшого – Віктора Пустовойтова. Він загинув у боях на Запорізькому напрямку. https://www.nove.in.ua/2024/06/13/vichna-pam-iat-zakhysnyku/. Сама я працювала в колгоспі: 20 років – дояркою, 10 років – свинаркою. Заміж вийшла 17 лютого 1973 року за свого коханого Леоніда і з того часу ми завжди разом».
Доля кожної людини унікальна. Ось і у Слюсарів все по-своєму. Леонід вправний водій. То у 1988 році його направили на ліквідацію наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції.
«Не дуже ми розуміли тоді, яку шкоду здоров’ю наносить радіація, – згадує чорнобилець. – Вже коли всі вставні зуби витягнув з рота, з лікарень почав не вилазити та й інформації про техногенну катастрофу стало більше, тоді й усвідомлення небезпеки прийшло. А так я весь час за кермом КАМАЗа та ще п’ять років працював водієм швидкої допомоги.
Вдячний долі, що маю хорошу сім’ю. У нас з Надією двоє синів, невісточки, внуки та вже й правнук Ростислав підростає».
Повномасштабна війна зачепила і Слюсарів своїм чорним крилом. «Думаю, що біль, який принесла з собою війна, назавжди поселиться в душах наших земляків, – каже Надія. – Мій сум за загиблим братом вилився на папір віршованими рядками. З тієї страшної ночі, коли дізналася про його смерть, я пишу вірші і маю досить багато напрацювань».
Життя триває. Подружжя Слюсарів прямує своїм шляхом, підтримуючи дітей, допомагаючи волонтерам, вболіваючи за військових та чекаючи на газету «Нове життя».
Підготувала Ірина ВОРОНКІНА
