«Я буду вчителькою», – з дитинства повторювала мамі маленька Таня. І таки нею стала. Тетяна Степанівна Процун вже 33 роки працює на педагогічній ниві. Вона народилася у селі Гриньки Баранівського району Житомирської області, закінчила Кашперівську школу і вступила до Житомирського педагогічного інституту на філологічний факультет.
На четвертому курсі вийшла заміж за Валерія Процуна – хлопця із сусіднього села. І так вже склалася доля, що подружжя переїхало на постійне місце проживання в село Степове, що на Близнюківщині.
«На той час село було багатим та людним. Тут, окрім школи, де я почала працювати вчителем історії, був великий дитсадок, колгоспна їдальня, тракторна бригада, відділення птахофабрики, кормоцех, магазин, бібліотека, будинок культури, медпункт, пошта. Багато молоді було, а в школі навчалось близько 90 дітей, – говорить Тетяна Степанівна. – Чоловіку дали роботу на птахофабриці, а я почала свою педагогічну діяльність».
З часом у Процунів народилися дві доньки, і Степове стало рідним для цієї родини. Згодом, Тетяна очолила Степівську школу. «У нас був міцний і дружний педагогічний колектив. Мені пощастило працювати з такими досвідченими вчителями як Ілляшенко Василь Степанович, Литвин Вікторія Миколаївна, Кобзар Валентина Володимирівна, Устич Катерина Петрівна, Уваренко Ніна Василівна, Ілляшенко Галина Анатоліївна, Будаква Лідія Андріївна, Тимохіна Світлана Василівна, Задорожня Неля Іванівна. З теплом і повагою згадую молодих колег: Дитко Ярослава Миколайовича, Шведову Олену Іванівну, Зайцева Ігоря Миколайовича та Грищенко Надію Миколаївну. На жаль, немає вже серед живих Литвина Анатолія Йосиповича та його доньки Ольги Анатоліївни. Всі ці люди були поруч зі мною, ми робили одну справу – вчили дітей добру та людяності. А ще ми берегли нашу школу, вона була затишною та по-домашньому теплою».
У 2009 році Степівську школу закрили. Це було болісним ударом для педагогічного колективу та місцевих жителів, але життя не зупинилося. Учнів почали підвозити до інших закладів освіти, педагоги пенсійного віку пішли на заслужений відпочинок, а працездатні – знайшли роботу в інших закладах. Тетяну Степанівну Процун призначили директоркою Лукашівської загальноосвітньої школи, яку вона очолювала протягом восьми років. «Це був новий досвід: нові діти, новий колектив, – розповідає вчителька. – Було непросто, та колеги прийняли мене тепло і завжди підтримували. Посада директора освітнього закладу, на той час, вимагала не лише налагодження освітнього процесу, а й пошуку коштів на ремонт будівлі, класів та матеріально-технічного забезпечення. Наразі все набагато простіше, заклади мають все необхідне для якісного навчання. Але ж воно дистанційне, а це зовсім інший рівень знань».
Час стрімко летить вперед, і вже 11 років Україна живе в умовах війни. Попри труднощі, народжуються діти, яких треба вчити, тому педагогічна праця завжди в ціні. «Я не шкодую про свій професійний вибір, – каже Тетяна Степанівна. – Більше того, я нічого б не змінила в ньому. Я – вчителька! Мої учні – це мої діти, яких я люблю і яким віддаю частинку свого серця. Педагогічні колективи, в яких я мала честь працювати, зібрали фахових вчителів різного віку, але з великою мудрістю та вмінням працювати з дітьми. Я вдячна кожному з них. Я зберігаю тепло спогадів про своїх колег і учнів, згадую перші випуски, шкільні свята, цікаві випадки, яких було незліченно багато. Зараз працюю асистентом вчителя та викладаю зарубіжну літературу у Лукашівській філії КЗ “Близнюківський ліцей ” і в переддень професійного свята щиро вітаю всіх учителів. Бажаю міцного здоров’я, сімейного затишку, миру і сонця в кожне віконце. 33 роки мого життя – це школа і діти. А що може бути краще, ніж вчити дітей ставати справжніми людьми».
Ірина ВОРОНКІНА
