День учителя – особливе свято. Це нагода подякувати тим, хто щодня веде дітей стежками знань і виховує їх любов’ю та прикладом. Серед таких людей – Аліна Братешко. Вона народилася й виросла в Алісівці, з дитинства любила співати та тяглася до книжок.
«Мама дуже хотіла, щоб я стала вчителькою, – згадує Аліна. – І я не жалкую, що обрала цю професію. Мені подобається бути серед дітей. Коли вони щиро усміхаються чи діляться своїми маленькими перемогами – це найбільша вдячність».
У 2009 році після закінчення Слов’янського державного педагогічного університету молода фахівчиня повернулася в рідну школу, де викладала українську мову та літературу. «Моя мрія здійснилась. Я вчителька. Мене слухають і поважають, а я даю знання, – каже Аліна. – Біля школи я й жила, у будинку своїх дідуся та бабусі».
Згодом, після оптимізації закладів освіти, Алісівський ліцей закрили, і вчителька знайшла роботу у Новонадеждинському.
«Звісно, робота в іншому селі давалась непросто, аде треба було якось добиратись до школи, а діти залишались вдома без нагляду. Довелось навчитись кермувати і здавати іспити задля отримання водійського посвідчення. З часом все налагодилось і ввійшло у звичний ритм. Колектив у ліцеї дружний, спрацьований. Мені досить легко було влитись у нього. Спочатку я була педагогом-організатором: вела сторінку ліцею у соцмережах, організовувала свята та інші тематичні заходи. Ця робота мені дуже подобалась, бо й сама маю творчу натуру. З 1 вересня цього року я вчитель зарубіжної літератури й додатково працюю асистентом учителя у Садовській філії. Нелегко суміщувати, але ж заробляти гроші треба».
Доля Аліни Братешко тісно пов’язана з рідною громадою. «Якщо потрібна допомога старості – я завжди напоготові. Мені подобається, коли можна долучитись до добрих справ. А ще я від природи маю непоганий голос, тому беру участь у концертах. Зараз я також учасниця гурту “Просто жінка”, художній керівник якого колишня вчителька Ксенія Волкова. Життя триває, тож треба робити його цікавим. Як я зможу мотивувати своїх учнів, якщо сама буду бездіяльною?!»
Доньки, які бачать постійну зайнятість мами, поки не планують стати педагогинями. «Я прийму будь-який їхній вибір і допомагатиму у становленні, – каже Аліна. – Моя мама померла, коли мені було трохи за 30, і це страшна втрата. Я завжди ділилась із нею враженнями від роботи. Після її смерті ще довго тягнулася за телефоном після важкого робочого дня, аби розповісти, що відбувалось… Вірю, що я зі своїми дівчатками буду довше».
Хвилюють вчительку реалії українського села: «Я впевнена в майбутньому України, а ось щодо Алісівки, яку люблю всією душею, маю сумніви. Молодь виїжджає. Людей лишається все менше. Соціальних закладів немає, і надії на відновлення мало. Втім, я оптимістка і з вірою та надією дивлюсь у майбутнє, чому вчу і своїх учнів”.
Героїня цієї розповіді є прикладом відданості професії й рідній землі. Вона працює для дітей, для громади й для України. «Учителювати – це не робота, – підсумовує вона. – Це життя. Моє життя».
Підготувала Ірина ВОРОНКІНА
Фото надані Аліною Братешко
