Війна рідко залишає місце для ніжності. Вона стирає напівтони, змушує жити короткими рішеннями і швидкими рухами. Але саме в таких умовах найчіткіше видно справжнє – те, що людина не здатна сховати за маскою. Ця історія не про романтику у класичному розумінні. Вона про вибір бути поруч, коли боляче, страшно і здається, що шансів вижити майже немає.
Станіслав Сямтомов і Олена Дубина – військові Національної гвардії України. Їхнє кохання не народжувалося у кав’ярнях чи парках, воно з’явилося серед вибухів, криків поранених і гарячого металу. Кохання вистояло там, де смерть була на відстані кількох метрів.
Шлях воїна
Станіслав – близнюківець. У селищі Близнюки минуло його дитинство та формувався характер. З 2006 року він працював у відділі охорони Первомайської виправної колонії. Робота була важка, але стабільна. Та 2014 рік поділив життя всіх українців на «до» і «після». Тому чоловік зробив свій вибір: він підписав контракт, пішов служити до Національної гвардії України, а згодом перевівся до батальйону «Донбас». «Я не мав ілюзій, – каже Станіслав. – Уже тоді було зрозуміло, що це не коротка історія. Москва не зупиниться і спробує захопити всю Україну».
З 2018 року доля Станіслава, псевдо якого Сатана, – це безперервна війна. Попасна, Ізюм, Куп’янськ, Балаклія… Ротації змінювали одна одну, фронт рухався, але напруга лише зростала.
Він розповідає: «Я надивився на ворогів зблизька і точно можу сказати, що їхня боєздатність значно завищена. Звільняючи Ізюм, Куп’янськ та інші населені пункти, ми в біноклі бачили справжніх «мобіків» у кирзаках, куфайках та в касках зразка Другої світової війни. Лише в боях під Попасним з’явились росіяни в нормальних одностроях та з відповідною зброєю. В той же час я знаю своїх побратимів – українських хлопців та дівчат, які мотивовано воюють зі знанням справи і з непоборною мужністю. Ми на своїй землі, нам нікуди відступати, тому воюватимемо до кінця».
І додає: «Війна – вимогливий вчитель. Або ти дуже швидко вчишся воювати, або тебе просто вб’ють. Тут немає місця для романтики».
Тому все особисте Станіслав Сямтомов склав у віддалену шухляду свого серця, залишивши лише любов до рідної землі та ненависть до ворога…
Тиха жіноча сила
Олена родом із Чернігівщини. До війни її життя було мирним і зрозумілим: робота перукаркою, власний салон у Шахтарську, двоє синів, клієнти, плани на майбутнє. Але 2018 рік змінив і її життєвий шлях. Жінка пройшла курси тактичної медицини і записалася до добровольчого батальйону. Згодом – контракт. Фронт. Поранені. Кров. Евакуації.
на псевдо Панда
«В моїй рідній Україні війна. Коли знаєш, що можеш бути корисною, просто сидіти вдома вже не виходить, – пояснює Олена. – Я взагалі живу за принципом: якщо не я, то хто? Як може бути інакше – не розумію».
Псевдо у Олени цікаве – побратими називають її Панда. За роки служби на рахунку медикині сотні врятованих життів. Її побратими кажуть: «Ми нашу Оленку на руках готові носити. Це надзвичайна жінка: красива, розумна, відчайдушна і віддана. Коли в боях поруч з нами Панда, ми не боїмося смерті, бо знаємо, що вона нас витягне і з пекла».
Про себе бойова медикиня говорить небагато. Кожна фраза коротка і точна. У її словах відчувається впевненість людини, яка знає ціну життя. Старший син Олени – танкіст, який пройшов навчання в Німеччині й нині служить навідником танка Leopard. Молодший воював разом із матір’ю, був поранений під Кремінною, але повернувся у стрій.
«Я в першу чергу – мама, і моє серце розривається у хвилюванні за синів та їхні сім’ї. В той же час я пишаюся своїми дітьми та їхнім вибором, бо наразі він єдино правильний, – зізнається Олена. – Мені здається, коли я знаю, де вони всі знаходяться і що роблять, то зможу їх захистити. Фізично – ні, але силою думки – мабуть, можу!».
Доленосна зустріч
Станіслав та Олена познайомились в червні 2022 року, коли батальйон «Донбас» із боями виходив із міста Гірське на Луганщині. Це були дні, коли рахунок ішов не на години – на хвилини.
«До нас приєдналася група з десяти людей, – згадує Станіслав. – Серед них була і Олена. На той час я чув про Панду, але наші військові шляхи не перетинались. А тут у бліндажі наші погляди зустрілися, і я потонув у важкій зелені її очей. Незвичайна вона і якась навіжена чи що. Не боялася нічого. Коли її допомога була потрібна хлопцям, то зупинити цю жінку могла лише смерть. Я не вмію говорити красивих слів, але коли дивився на Олену, на душі спокійно ставало, попри те, що навколо ворог лютував, люди гинули, земля під ногами рвалась на шматки. На нас саме тоді танк полював, а це ще те «задоволення». З Гірського ми зуміли відступити, а наступного дня вже зімкнулося вороже кільце навколо цього міста. Але на той час страх відступив перед чимось набагато сильнішим, що почало стрімко розростатися в моєму серці».
Олена теж запам’ятала день знайомства з Сатаною і його погляд: «У Станіслава дуже красиві сині очі, то погляд здавався пронизливим. Я чомусь відразу вирізнила серед всіх цього скромного чоловіка. У мене важкий характер, я нелегко сходжусь з людьми, але я ніколи не підведу побратимів. Чоловіки мене поважають, я це знаю, однак і побоюються. А Станіслав був іншим. Дивився на мене задумливо своїми по-дитячому щирими очима, начебто щось собі вирішував, а в мене від того погляду мурахи по шкірі повзали, як в молодості».
Потім війна знову розкидала їх по різних напрямках фронту. Зізнання у почуттях пролунало лише наприкінці серпня, якраз перед тим, як батальйон «Донбас» став частиною харківської операції.
«Як відреагувала? – перепитує Станіслав. – Здається здивувалася, бо я загалом несміливий в чуттєвих питаннях, а потім сказала, що їй треба подумати. Чесно кажучи, від цієї відповіді мене в жар кинуло, але по бісиках в очах Оленки зрозумів, що відповідь буде позитивною». Тверде «ТАК» з вуст бойової медикині звучало наступним чином: «Ну ти встряг. Запам’ятай: зі мною буде надійно, але спокійно точно не буде».
Далі були важкі бої за Балаклію, Ізюм, Куп’янськ …і так до кінця 2022 року, але шлях війни для цих двох зрілих людей став набагато легшим, бо їх обох берегло кохання.
Кохання перемогло смерть
У січні 2023 батальйон «Донбас» став на захист міста Кремінна. Друге березня герої цієї історії пам’ятають до дрібниць. Кремінну вороги накривали градами так, що світу білого не було видно. Станіслав і Олена вдвох працювали на евакуації поранених. Отримавши повідомлення, вони їхали за трьохсотими. Заскочивши у бліндаж, щоб перечекати черговий обстріл, вирахували проміжок часу ймовірного затишшя, адже чули як зовсім поруч кричать від болю їхні побратими, до яких необхідно було дістатися, щоб надати першу медичну допомогу та відвезти у безпечне місце. І тільки-но вийшли з укриття, як поруч зірвалося дві міни…
«Я побачила, як відкинуло вибуховою хвилею Стаса, почула його крик, – згадує Олена. – Оглянувши себе, зрозуміла, що теж поранена в ногу, руку та шию, з якої цівкою струменіла кров. Голова гуділа, що свідчило про серйозну контузію. Недалеко від мене кричав від болю мій чоловік, і я точно знала, що його поранення важчі. Поповзла. Вколола знеболювальне, не знаю як, але дотягнула до бліндажа. Наклала турнікет, бо його ліва рука трималася лише на шкірі. Потім зупинила кровотечу на нозі, де під коліном були вирвані м’язи, а ось з животом було складніше. Осколок перебив Стасу тазові кості та пошматував кишківник. По рації повідомила, що ми живі і чекала, підтримуючи коханого, доки нас заберуть. Найбільше я боялася втратити свідомість, бо розуміла, що тоді не зможу витягнути його – загине, стікши кров’ю. Та й в самої почали німіти руки і все тіло».
«А я побачив два спалахи, – каже Станіслав. – Коли мене відкинуло, тіло охопив неймовірний біль. Я закричав не в змозі опанувати себе. Але майже відразу біля мене з’явився мій янгол-охоронець – моя Оленка. Вона щось кричала, однією рукою трималася за свою шию, притискаючи криваву рану, а іншою схопила мене і почала тягнути в бліндаж. Турнікет накладала зубами. Робила все так вправно і чітко, що я подумки навіть зміг здивуватися, адже бачив, що й вона сильно поранена. А далі… я просив її мене застрелити. А Оленка обзивала мене дурненьким і просила триматися. До слова, мені здається я не втрачав свідомості. Пам’ятаю, що жалівся їй на біль в руці. Підняв праву руку, а в ній ліва – вся в крові з шматками м’язів та шкіри. Було дивно те бачити»…
Коли через 20 хвилин закоханих забрали з бліндажа, вони були живі, але ніхто не давав гарантії, що цим двом вистачить життєвих сил доїхати до шпиталю. Вони змогли витримати ще цілу годину розбитого шляху бойовими дорогами. А далі… міцне кохання і бажання жити перемогли смерть.
Реєстрація шлюбу між операціями
Станіславу лікарі давали на життя лише 20%, бо його добряче пошматувало. У Олени під коліном вирвало м’язи, посікло руку, в декількох міліметрах від сонної артерії пройшов великий осколок і вийшов біля ключиці.
Протягом 12 днів поранені лежали у Дніпропетровській обласній клінічній лікарні ім. Мечникова, де їм робили першочергові операції. Олена швидше одужувала і щодня на кріслі колісному приїжджала до коханого, щоб просто потримати його за вцілілу руку, прошептати, як вона його кохає і вірить в його витримку, бо ж він її невід’ємна частинка.
З часом військових перевели на лікування до Києва, і саме в столиці 4 липня 2023 року Олена та Станіслав одружилися. Під час реєстрації шлюбу вони опирались один на одного, бо стояти ще було невимовно важко.
До слова, ініціатором офіційного оформлення стосунків стала Олена. «Стас називав мене дружиною, а я його нареченим, бо так воно і було. Людям, які не знали нашої історії, то було дивно, тому я конкретно сказала своєму синьоокому герою: давай одружуватися! Цікаво, що він ще й сумнівався, – посміхається жінка. – Все посилався то на війну, то на поранення. Заяву подали, день та час нам призначили, і тут виявилося, що саме на 4 липня Стасу запланували чергову операцію. Втім, все склалось, як у казці, нам пішли назустріч і так зване лікарняне весілля відбулось».
Коли фронт стає долею, а любов – опорою
Життя триває, але й війна, на жаль, продовжується. Олена першою повернулась на службу. Вона не дає можливості Станіславу впадати у розпач, а планує майбутнє, адже має мрію після перемоги над московитами відкрити власну справу, в якій без підтримки надійного плеча чоловіка не обійтися.
«Після реабілітації ми мали відпустку, під час якої побували у Близнюках. А потім повернулись до своїх військових обов’язків у рідний батальйон «Донбас»,- розповідає Станіслав.- Зараз живемо у Слов’янську, де винаймаємо квартиру. Попри постійні обстріли, якими московити накривають Слов’янськ, місцеві жителі продовжують своє життя. Наприклад, вчора був приліт у центр міського ринка, а вже зранку торгівля відновилась».
Через наслідки тяжкого поранення Сямтомов вже не братиме участі у бойових діях, тому зараз у нього штабна робота. Працює разом з побратимом Євгеном Парамоновим на псевдо Тімон. У Євгена ампутовано обидві ноги, але і на кріслі колісному він встигає скрізь, ще й відео у тік-ток знімає.
Олена ж продовжує рятувати життя захисників, витягаючи поранених з поля бою. 24 лютого 2024 року сержанта Олену Дубину нагороджено Відзнакою Президента України «Хрест бойових заслуг». Але головна відзнака цієї неймовірної жінки – це сотні врятованих побратимів.
«Моя невгамовна Оленка наразі знову в самому пеклі, – каже Станіслав. – Хвилююсь і за неї, і за її синів та свого брата, які теж воюють, і за свого сина, бо безпечних місць зараз в Україні немає. Я й сам би ще постріляв, але ж не можу. Протез руки у мене вже новий, біонічний, але все-таки це не жива кінцівка. На ногу уваги не звертаю, а ось спина та живіт після того поранення так і не відновились».
Для Олени і Станіслава війна стала головною частиною їхньої спільної долі, в чомусь трагічної, але здебільшого – емоційно-яскравої та незвичайної. Їхня особиста історія не лише про війну. Вона про людей, яких неможливо зламати. Бо там, де є кохання і любов, відповідальність і відданість рідній землі, – поразки не існує.
Ірина ВОРОНКІНА
