19 травня 2024 року Олександру Сільченку мало б виповнитися 29 років, але вже більше року, з 6 квітня 2023 він є воїном небесного війська захисників України. Його мама розповіла журналістам медіа «Нове життя» про свого сина, який віддав життя за Батьківщину.
«Про Сашу повинні знати якомога більше людей, бо він був надзвичайною людиною, яка безмежно любила життя і робила його красивим», – каже Тетяна Миколаївна. Олександр був молодшим сином в родині Сільченків з Новоукраїнки. Веселий, самовпевнений, впертий юнак завжди був лідером у всьому. Після закінчення школи він пішов навчатись до Чугуєво-Бабчанського лісового коледжу. Його вибір професії був очевидним, адже всі чоловіки в родині Сільченків обожнюють природу та захоплюються мисливством. Після отримання професії лісівника Олександра направили на роботу в село Володимирівку Миколаївської області. Пізніше наш земляк проходив строкову службу у президентському полку, а в 2015 році підписав контракт. То довелось воювати в зоні АТО під Часовим Яром. Після закінчення контракту повернувся на Миколаївщину, одружився і продовжив садити та охороняти ліси. Але 24 лютого 2022 року життя змінилося для всіх українців.
«Про початок великої війни я дізнався від рідних, – розповідав Олександр репортерам із «Лісового і мисливського журналу» у березні 2022, – Перше, що прийшло на думку, – схопити «тривожний рюкзак» та якнайшвидше в бій». Наступного ранку у лісництві провели збори і одностайно вирішили, що вступатимуть до лав тероборони. Лісівник Олександр Сільченко, майстер лісу, тракторист і робітник лісництва пішли добровольцями. В батальйоні їх охрестили «відділенням лісівників».
Протягом тижня чоловіків навчали, але лінія фронту дуже швидко підкотилась до Миколаївщини, куди сунула справжня броньована рашистська орда. Першого березня «відділення лісівників» під командуванням нашого земляка прийняло свій перший бій з московитами за Баштанку.
Про події того дня Саша розповів журналісту Володимиру Романенку: «Ми першими мали стримувати натиск ворога, допоки не розгорнуться підрозділи ЗСУ та інших військових формувань. Але коли побачили, скільки суне техніки (більше сотні танків, БТР, БМП, «Градів», «Ураганів», «Смерчів», гармат і навіть понтонів), – то просто очманіли, адже були озброєні лише автоматами і кількома кулеметами. Четверо побратимів загинуло, десятеро – було поранено, то ми відступили до міста і закріпились у приватному секторі… Вороги пролетіли повз Баштанку без жодного пострілу і на вулиці вже почала заходити ворожа техніка. Вся ця маса потоками лилась до центральної площі. Російські «асвабадітєлі», як мухи, пообліплювали БТРи, у кузовах вантажівок сиділи вперемішку зі слов’янськими писками й азіатські. Певно, вони вже відчували себе переможцями, але ми відкрили шквальний вогонь, який підтримали місцеві жителі. В результаті ми поклали розвідувальну роту псковської «десантури» майже у повному складі. До слова, вони приїхали до нас на БТРах, які були захоплені в анексованому Криму ще у 2014 році. Ось так використовували нашу ж техніку проти нас, але все пішло не за планом. Ми захопили їхню броню і вже на ній ганяли «асвабадітєлєй», як тарганів, баштанськими вулицями».
Ворог, як чорт ладану, боявся якогось таємничого спецназу, а то були баштанські лісовики, які спочатку воювали у камуфляжній формі працівників лісової охорони з відповідними шевронами.
Під час оборони Миколаївщини народився крилатий вислів «Пофіг танки, ми з Баштанки». Кажуть, його вигадало «відділення лісівників», серед яких в авангарді був Олександр Сільченко.
А далі воєнні будні, захист населених пунктів, страшні бої, очікування відпочинку та коротких розмов з рідними…
6 квітня 2023 року в боях на Херсонському напрямку загинув лісівник, малою батьківщиною якого є Новоукраїнка. Ховали Олександра в закритій труні, дізнались, що то саме він, після проведення тесту ДНК. Але мама, яка не бачила сина мертвим, запевняє: «Востаннє я бачила Сашу 30 липня 2021 року, коли він приїжджав з дружиною на мій ювілей. Ось таким він і залишається в моїй пам’яті. Я чую його сміх і слова, які він повторював завжди під час телефонних розмов: «Мам, я не голодний і тепло одягнений, і зуби я почистив»…
Тетяна Миколаївна Сільченко працювала у «Корчмі» – це заклад харчування у Близнюках. З перших днів повномасштабного вторгнення росіян там було розгорнуто волонтерський центр. Жінка каже: «У мене два сини, які пішли служити в АТО з інтервалом в два тижні. То я знаю ціну материнського очікування дзвінка і знаю, наскільки велику ціну серед захисників та захисниць має підтримка та допомога з тилу. Я поховала сина, відчула біль втрати і нікому не зичу те пережити, бо з часом рана лише ятриться. Моя місія на цій землі – допомагати дітям, які зараз на фронті, та тим, хто, пройшовши лікування в шпиталях, потребує підтримки в світі, який став іншим після перебування в самому пеклі».
В Олександра Сільченка була любляча родина, багато друзів, він віддав життя за рідну землю. Ми пишаємось ним, розділяємо горе його рідних і віримо в перемогу над московитами.
Оксана ГРАЧ
