Про службу в АТО та під час повномасштабного вторгнення московитів, важке поранення, отримання протезу та життя з інвалідністю, – розповідає журналістам «Нового життя» Богдан Черненко з Новонадеждиного.
МИРНЕ І НЕ ТІЛЬКИ ЖИТТЯ БОГДАНА
Звичайний хлопець із української родини жив, навчався, кохав та працював, пройшов строкову службу, будував плани на майбутнє. Робота в ПСП «Володимирівське», на Харківському заводі імені Малишева, гостини у мами, зустрічі з друзями і гра в «танчики». Богдан не розумів тоді, наскільки він був щасливою людиною.
Він згадує: «У 2015 році мене мобілізували. Відбулося це дуже швидко і, мабуть, не зовсім законно, бо забрали мене та ще декількох хлопців прямо на вулиці і навіть відсутність військового квитка та факт того, що я один син у мами інваліда, – не дали змоги залишитися вдома. Хоча зараз я не шкодую про те, що сталося. Адже до повномасштабного вторгнення армії рф був готовий і фізично, і морально. Я пройшов бої у 2015 році за Станицю Луганську, служив у 128 штурмовій бригаді. Пізніше звільнився і з часом знову підписав контракт, воював у 90 окремому десантно-штурмовому аеромобільному батальйоні. Тоді всі мої побратими були живими, я нікого не ховав…»
У січні 2022 року Богдан звільнився і хотів поїхати за кордон на заробітки, але все пішло за зовсім інакшим сценарієм.
СЛУЖБА В ІЗЮМСЬКОМУ БАТАЛЬЙОНІ ТРО
24 лютого минулого року Богдан з дружиною та маленькою донечкою Кірою гостював у мами в Новонадеждиному. Чоловік розповідає: «Прокинувся. Війна. Відразу зателефонував хлопцям зі своєї військової частини. Вони сказали, що місця у них є. Зібрався. Поїхав до військового комісаріату. Людей тоді там було багато, не проштовхнутися. То потрапив на службу лише 28 лютого і не в свою частину, а до лав Ізюмського ТРО. Спочатку воювали під Барвінковим, зброї не вистачало, але побратими у мене були бойові, в більшості атошники, то воювати ми вміли. Коли погнали русню, деякий час частина стояла в Ізюмі. Потім Горлівка, ще якісь населені пункти. Найсильніше нас крила русня на трасі Слов’янськ-Бахмут. Багато хлопців там загинуло. На мою думку, найстрашніше на війні – це паніка, бо тоді боєць не знає, як йому діяти, а на фронті ти повинен бути завжди з холодним розумом, тоді виживеш. Дав слабину – і все. А коли смерть поруч ходить, то розумієш, що ще пожити хочеться».
ПОРАНЕННЯ
Першого січня 2023 року в боях під Курдюмівкою Черненко отримав осколкове поранення: два осколки застрягло в лівій нозі, один – в руці, п’ять потрапило в обличчя. Військовий каже: «Тоді нас добряче накрило. Було двоє вбитих, троє поранених. Я не відчував ноги, і обличчя було закривавленим. Мене медики відразу забрали. Думав, обличчя промиють і відпустять, але, окрім тих, що відчував, були осколки ще й в боці та пальцях. То переправили мене з побратимом Андрієм спочатку в Торецьк, потім в Бахмут, тоді там ще шпиталь був, потім Дружківку, а далі вже у Слов’янськ. Болі я довго не відчував при першому пораненні. Навіть намагався жартувати з медиками. Думаю, що їм то було не дуже весело, бо замість обличчя у мене була кривава маска».
Осколки пораненому витягали у Дніпровському шпиталі, а потім на деякий час відправили в Черкаси на реабілітацію, щоб рани трішки загоїлися. Втім, вже 22 лютого Черненко знову повернувся до своєї частини, яка вела бої під Курдюмівкою. Потім ТРО-шників відправили воювати в Сумську область, а далі – на кордон рідної Богдану Харківської області. Саме там, під Удами, й наступив військовий на міну та отримав друге, дуже важке, поранення. Це було 5 травня цього року.
«Після боїв за трасу, що вела на Бахмут, мало людей вийшло живими, – згадує Богдан. – Довелося мені і трьохсотих (поранених) витягати, і двохсотих (мертвих). Тоді вже не рахував, скільки полягло побратимів. Я вдячний нашому взводному (його позивний Фантомас), він до нас, як батько, ставився, намагався вберегти і скрізь, де міг, прикривав собою. Коли я наступив на міну, то не зразу зрозумів, шо сталося. Бабахнуло сильно. Я вниз очі опустив, а ліва нога якось дивно виглядає – півмісяцем вирвано м’ясо, а права осколками посічена, але ціла. Мені й тут пощастило. Чех відразу наклав турнікет і разом з Гномом витягнули мене. Пам’ятаю, що я їм ще сказав: пока, невдахи, воюйте тут, а я в госпіталь відлежуватися (сумно посміхається). А потім ще посварився з медбратом, бо просив мені вколоти знеболювальне. Він ліки над турнікетом ввів, а то ж без толку. Вже потім, слава Богу, я провалився в пітьму».
Про долю Богдана рідні та друзі дізналися лише на четверту добу. Знайшли його в шпиталі у Харкові. Захиснику робили операції, але він майже весь час був непритомний. «Іноді я приходив до тями, – каже поранений, – навіть пам’ятаю, як лікар, щось примовляючи, в руку мені складав осколки, які витягав з тіла. Багато їх було, не всі влізли в долоню. А потім прокинувся, і мене відразу на «допит»: чи пам’ятаю, як мене звати, де народився, де служив? То однопалатники перевіряли, чи пам’ять у мене не відібрало».
Ліва нога була на місці, але вона спричиняла військовому нестерпний біль. «З правої ноги діставали осколки, а ліву поставили на розтяжку, – розповідає Богдан. – Лежиш, ні в чому не відмовляєш собі. Дружина деякий час була біля мене. Хлопці в палаті веселі були, їм операції раніше зробили. Віталіку ампутували ногу вище коліна, у Сергія нога була, але вона не працювала, в Андрія стояв у нозі апарат Єлізарова, а мені моя ліва на той час досить-таки дошкуляла. То коли прийшов лікар та повідомив, що треба ногу відрізати, бо п’ятки все одно немає, я навіть зрадів».
Потім пораненого перевезли до Львова і саме там провели ампутацію. Нога боліла страшенно вся аж до пальців. Чоловік розумів, що їх немає, але біль не давав спокою. «Я задоволений львівськими лікарями, – наголошує Богдан. – Ставлення краще до нас, військових, і співчуття відчуваєш. Уявляєте, перед перев’язкою у мене запитували, чи зі знеболювальним її робити? Звісно, так, бо ж натерпівся в Харкові, там здирали пов’язки по живому».
Пізніше відправили нашого земляка на реабілітацію в Мукачево, де й зараз він знаходиться.
ЯК ОТРИМАТИ ПРОТЕЗ
Про те, як правильно отримати протез, та ще щоб він був добре підігнаним під культю (куксу), Богдан розповідає детально. Адже таких, як він, наразі в Україні безліч. «Можливо, комусь мій досвід допоможе отримати кращий протез, – то я буду радий», – зазначає Богдан.
В першу чергу варто мати при собі «форму 100» – це первинна медична карта. У ній має бути вказано особисті дані бійця; найменування підрозділу, до якого той належить; вид поранення; факт, що поранення отримане під час бойових дій; час надходження до стабілізаційного пункту; яку допомогу було вже надано на етапі евакуації тощо. Цю форму дають пораненому на першому ж медичному пункті і її варто зберігати. Якщо військовий непритомний то медики все одно вкладають «форму 100» в кишені. За можливості поранений повинен перевірити правильність написання прізвища, імені та по батькові, а також номер військової частини. Це ВАЖЛИВО!
Також варто перевірити висновок військово-лікарської комісії. Там повинно бути вказано, що військовий після поранення потребує протезування. А ще в електронному направленні від сімейного лікаря бажано мати запис, що поранення пацієнта пов’язане із захистом Батьківщини. «Всі документи треба готувати заздалегідь і перевіряти їхню правильність, – наголошує Богдан. – Зрозуміло, що пораненому не до того, то нехай рідні уважно перевіряють всі записи в документах. Це необхідно для того, щоб отримати безкоштовно якісний протез. Адже за умови наявності всіх документів з відповідними записами набагато швидше можна «стати на ноги»».
Коли Черненка направили до Центру реабілітації, свої послуги почали пропонувати протезисти. «Ось тут варто бути уважними, – розповідає військовий. – Не треба згоджуватися на першого-ліпшого протезиста. Варто спочатку проконсультуватися і дізнатися, хто робить кращі протези, адже вам доведеться з ним жити. До всього, через рік треба буде їхати до того самого фахівця, який робив вам протез, для підгонки протезу, бо кукса змінює форму. Я набачився різного. Так, зі мною лікувався дядя Вова, то йому зробили поганий протез, який весь час доводилося підшивати, але він все одно був дискомфортним для чоловіка, натирав йому так, що шкіра лопалася. В той же час Євген, з яким теж мене звела доля, потрапив під дію якоїсь благодійної програми, і йому робили протез на Мальті. Його протез був в рази кращим, легшим та якіснішим, ніж той, що в мене. Хоча, вважаю, що й мені пощастило, бо маю нормальний вакуумний протез і вже навчився ним користуватись».
Власне готовий протез на ліву ногу отримав Богдан через два місяці після того, як подав документи на протезування.
«Я ЗУМІВ ПРИЙНЯТИ СВОЮ ІНВАЛІДНІСТЬ»
Наразі Богдан Черненко, який замість лівої ноги має протез, вважається тимчасово непридатним для військової служби. «Я ще вірю в тверезий глузд посадовців і чекаю, доки приймуть закон для таких же, як я, військовослужбовців, що втратили на війні кінцівки, – каже Богдан. – Як би я того не хотів, нова нога у мене не відросте, а воювати на одній я теж не зможу, то тимчасова непридатність звучить і смішно, і страшно. Загалом, у мене все нормально і я прийняв свою інвалідність. Можливо, я сам собі брешу, бо насправді це надзвичайно важко морально, але мене підтримують рідні та друзі, я маю для кого жити, у мене ж підростає донечка Кіра Богданівна. Я вже досить швидко вмію пересуватися на протезі, хоча в цьому є й свої недоліки (посміхається): мені перестали пропонувати місце в транспорті».
Стосовно ставлення до людини з протезом в соціумі, військовий зізнається: «Порізному буває. У Львові лише один малюк тикав на мою ногу пальчиком, а інші люди сприймають нормально, просто не звертають увагу або ж намагаються це робити. Був випадок, який викликав сльози: до мене підійшла старенька бабуся і пригостила печивом, приказуючи довго жити та бути здоровим. Якось так. Рідні та друзі не показують, що жаліють мене, адже знають, що це образливо, то я з ними на одній хвилі. А моя дворічна донька взагалі не розуміє, що щось не так. Більше того, коли знімаю протез, вона його відносить подалі від мене».
ПІСЛЯМОВА
Лише за 17 місяців повномасштабної війни росії проти України близько 50 тисяч українців втратили руки чи ноги. Про це пише The Wall Street Journal із посиланням на оцінку найбільшого у світі виробника протезів – німецької компанії Ottobock та її медичних партнерів. Зазначається, що фактична кількість ампутантів може бути вищою, оскільки для протезування потрібний час, і деякі постраждалі чекають на ампутацію впродовж тижнів або навіть місяців після поранення.
Вартість протезів може доходити до 50 тисяч євро, а українська влада платить до 20 тисяч євро кожному військовому, який зазнав поранення. При цьому цивільні особи часто не можуть дозволити собі лікування і змушені звертатися до благодійних організацій.
За оцінкою Houp Foundation, число українців, які зазнали на війні серйозних травм, сягає 200 тисяч. З них близько 20 тисяч мають поранення, які потребують ампутації.
Як зазначає видання, ці цифри можна порівняти із Першою світовою війною, коли 67 тисяч жителів Німеччини та 41 тисяча жителів Великої Британії втратили кінцівки.
А зараз вже минуло 20 місяців війни, то кількість військових, які потребують протезування, збільшилась в рази…
Ірина ВОРОНКІНА
Відповіді на запитання, щодо отримання протезів, читайте за посиланням.
Також читайте нас на інших платформах https://linktr.ee/newlifeblyznuki
One thought on “Богдан Черненко: «Коли смерть поруч ходить, то розумієш, що ще пожити хочеться»”