У Близнюківському відділенні бригади екстреної швидкої медичної допомоги з 2022 року працює фельдшерка Тамара Асмолова. Про сім’ю та професійну діяльність медикині читайте в статті.
Наразі Тамарі 24 роки. Вона народилася і виросла в селі Малинівка, закінчила Пригожівську школу Барвінківської громади і вступила до Харківського медичного коледжу.
«Після закінчення коледжу я деякий час працювала на швидкій у Харкові, а потім перейшла до Близнюківського відділення ЕМД. Я люблю свою професію за швидкість прийняття рішень, – каже фельдшерка. – Від дій медичної бригади часто залежить людське життя, то все треба робити не лише швидко та якісно, а й правильно з точки зору медицини».
У 2021 році Асмолова стала студенткою Харківського міжнародного медичного університету, де навчається і зараз. Зі спеціалізацією ще не визначилася, але з часом, як зазначає, обере або педіатрію, або психіатрію.
Родина Тамари дружна та міцна, адже всі підтримують один одного у будь-яких ситуаціях. Тато Олег очолює електропідстанцію Близнюки, мама Лілія перед початком повномасштабного вторгнення працювала медсестрою в обласній лікарні. Тамара у цій родині друга дитина, бо має старшого брата та ще трьох братиків і сестричку.
«Сім’я у мене найкраща в світі, – каже дівчина. – Тато з мамою виховали нас в любові, подарувавши кожному та кожній, я вважаю, сильний характер. Старший брат Олег – власник та засновник підприємства «АСМ електроніка», середній Анатолій за місяць до великої війни підписав контракт і воює у складі десантно-штурмової бригади. Після отримання акубаротравми (від ред.: контузія) в бою на Донецькому напрямку наразі знаходиться у шпиталі. Маринка навчається в поліцейському ліцеї на базі Харківського університету МВС. Павлик та Михайлик ще школярі, вони на дистанційному навчанні у Пригожівській школі».
У лютому 2022 року Тамара працювала у Харкові, а 24 числа якраз після зміни відпочивала. А потім і так нелегка робота медиків швидкої допомоги перетворилась на пекло.
«Майже до квітня я працювала у Харкові, – згадує фельдшерка. – На виклики ми виїжджали під обстрілами. Вивозили цивільних, надавали медичну допомогу. Працювали змінами через добу. Викликів було безліч, фактично кожну годину новий. Ходили і в підвали, де люди ховались від бомбардувань, і в метро. Надавали не тільки медичну, а й психологічну допомогу, бо у багатьох були панічні атаки, на тлі стресу загострювались судинно-серцеві та нервові захворювання. Та ми й самі боялись, бо не знали, коли і куди наступного разу прилетить. Я не могла подумати, що таке може бути взагалі. Здавалось, що потрапила у безкінечний фільм жахів».
Коли навесні 2022 року ворог планував наступ на Барвінківщину та Близнюківщину, на сімейній раді Асмолових вирішили, що мама з молодшими дітьми евакуюється у Львів. Там вони знаходяться і зараз. А Тамара у вихідні дні мчить до Малинівки, де її чекає 86-річна бабуся, на честь якої назвали і її саму.
«Як ми не умовляли нашу дорогу Тамару Максимівну Бурцеву переїхати у безпечне місце, вона не згодилась, – каже Асмолова. – То доводиться тепер опікуватися нею, адже вік має достойний. Наша бабуся міцний горішок, то й ми вчимося в неї стійкості (посміхається). Працюю в бригаді ЕМД 2503. Дуже вдячна всьому колективу бригади і особливо старшій фельдшерці Марії Миколаївні Звягінцевій за підтримку та науку».
Набуття професійного досвіду у молодої фельдшерки триває, адже близнюківські бригади екстреної медичної допомоги щодня роз’їжджаються розбитими дорогами не лише Близнюківської громади, а й Барвінківської та Лозівської, надаючи першу медичну допомогу та транспортуючи до лікарень цивільних і військових.
«За час роботи я вже набачилась різних травм та наслухалась безліч історій, – зазначає Тамара. – Деякі з них врізаються в пам’ять намертво, навіть якщо ти цього не хочеш. Наприклад, 19-річний військовий, якого вдома чекали батьки, отримавши вибухову травму, залишився сліпим. Ще одному хлопцю, йому лише 23, ампутували обидві ноги. Цьому можна було б запобігти, але через постійні щільні обстріли евак приїхав тільки через добу. А ось нещодавно ми перевозили 30-річного захисника, який рятував поранених побратимів, незважаючи на ворожий обстріл. Його самого сильно поранило і всі осколки наразі витягнути неможливо…»
Зараз Тамара працює, провідує бабусю, дуже сумує за рідними, адже бачаться дуже рідко, і мріє про якнайшвидшу перемогу, щоб вся дружна велика сім’я Асмолових знову змогла зібратися в рідному домі.
Ірина ВОРОНКІНА
