У невеликій кав’ярні у Близнюках людно майже щодня. За столиками сидять підлітки, які забігли з’їсти смачне тістечко чи бургер, випити какао чи прохолодний напій, мами з дітьми, заморені захисники та захисниці, що повертаються з позицій, люди старшого віку, які прийшли випити кави та поговорити про місцеві новини. Тут завжди пахне свіжою випічкою та кавою.
Сьогодні важко уявити, що нещодавно цього місця не існувало. Майже два роки тому житель Нововолодимирського Василь Олексюк відкрив у селищі кав’ярню «КафеХауз», яка стала не лише впевненим кроком у розвиток успішного бізнесом, а й своєрідним громадським простором для мешканців селища та численних гостей. Тоді його історія привернула увагу багатьох. Син загиблого захисника України вирішив не відкладати життя на після війни, а діяти тут і зараз.
З того часу багато що змінилося, але головне залишилося незмінним – Василь продовжує впевнено рухатися вперед. Минулого серпня в його житті відбулася ще одна важлива подія – він одружився. Молоде подружжя облаштовує власний будинок, створює сімейний затишок і будує плани на майбутнє. «Уже майже два роки працює кав’ярня. І, якщо чесно, досить успішно. Люди повертаються, радять нас знайомим. Це додає впевненості. Більше того, планую розширюватися і відкривати заклади в інших населених пунктах Лозівського району», – розповідає Олексюк..
Кав’ярня давно стала більше ніж просто місцем, де можна випити кави. Для дітей це один із найулюбленіших куточків у селищі. Для дорослих – затишне місце зустрічей. Для військових – простір, де їх завжди зустрічають із повагою. Особливе місце в закладі займає воєнний куточок. Тут зібрані воєнні атрибути, прапори, пам’ятні речі, що нагадують про тих, хто захищає Україну. Саме тому сюди нерідко заходять захисники. «Хлопці знають, що можуть звернутися до нас. Разом із дружиною продовжуємо волонтерити. Купуємо ті речі, які просять захисники, і відразу передаємо їм. Намагаємося допомагати, чим можемо», – каже Василь.
Попри розвиток бізнесу, чоловік не полишив і справу, яка супроводжує його вже багато років, – сільське господарство. Цьогоріч він засіяв поля пшеницею та соняшником. А ось від вирощування часнику, яке свого часу принесло йому популярність серед фермерів, довелося відмовитися. « Для вирощування часнику потрібно багато ручної праці. Через війну знайти людей дуже складно. Тому поки що відійшов від цього напрямку», – пояснює Олексюк.
Та, мабуть, найбільше вражають не його бізнесові успіхи, а ставлення до життя. « Хто хоче досягати мети, той не чекатиме, а діятиме, не зважаючи на час та обставини. Нашому поколінню доводиться приймати реалії такими, як вони є. Так, страшна війна. Але сидіти і чекати, доки тебе вб’ють, не варто. Треба жити, бо в людини лише одне життя, – наголошує Василь. У цих словах – уся філософія молодого підприємця. Він не лише будує власну справу, а й думає про майбутнє рідної громади. Саме тому свого часу подав проєкт на конкурс Громадського бюджету. Його ідея – сквер відпочинку «Нова Надія» – перемогла серед малих проєктів 2024 року. На її реалізацію було передбачено 744 тисячі 808 гривень. Для самого Василя це був не просто проєкт благоустрою. Він каже: «Хотілося створити місце відпочинку для людей. Щоб діти мали де гратися, молодь – де зустрічатися, а пенсіонери – де погомоніти. Розвиток громади починається саме з таких речей. На жаль, задум поки що так і не вдалося реалізувати. Проєкт залишився на папері. Тому більше участі в Громадському бюджеті брати не буду, хоча ідей маю багато».
У Близнюківській селищній раді пояснюють: причина не у браку коштів. Головна проблема – відсутність підрядника, який погодився б виконати роботи. Тож там переконані, що з часом сквер «Нова Надія» все ж з’явиться.
Можливо, ця історія найкраще характеризує самого Василя Олексюка. Він належить до людей, які не звикли чекати змін від когось іншого. Відкрив кав’ярню під час війни, коли багато хто боявся починати власну справу. Продовжує працювати на землі, попри кадровий голод. Допомагає військовим, бо знає справжню ціну підтримки. Пропонує нові ідеї для розвитку громади, бо вірить у майбутнє.
І коли дивишся, як біля його кав’ярні юрмляться відвідувачі, стає зрозуміло: життя триває не саме по собі. Його продовжують люди, які попри біль, втрати та війну знаходять у собі сили працювати, будувати і мріяти.
Ірина ВОРОНКІНА
«Цей матеріал створено в межах проєкту Інститутом масової інформації за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів. Зміст публікації не відображає офіційну позицію ІМІ та Королівства Нідерланди».
