Олена Мухіна – хореограф, танцівниця, жителька Близнюків. Всі ми із захопленням спостерігали як за її власними виступами, так і за високими досягненнями її вихованців – танцювального колективу «Ритм».
Коли почалося повномасштабне вторгнення армії рф та у березні активно заговорили про можливий контрнаступ рашистів в напрямку нашого селища, родина Мухіних прийняла рішення відправити Олену разом із синами, Єгором та Данилом, до Естонії. Варто зазначити, що старший син Мухіних Єгор хворіє, і сім’я весь час бореться за його життя. То й головною причиною виїзду та тривалого перебування за кордоном стало саме те, що Єгору в будь-який час може стати потрібною медична допомога, терміново отримати яку в охопленій бойовими діями Харківській області фактично неможливо. З Мухіними евакуювався і Микола Бондар.
Олена згадує: «Дорога була важкою, але ми точно знали, куди їдемо (від ред.: в Естонії вже давно працює брат Олени) і мені допомагали і Коля, і Даня. На кордоні в Польщі нас зустріли волонтери, а вже з Варшави почали супроводжувати естонці. То третього березня минулого року ми з хлопчиками вже були в Естонії у місті Пайде».
Колишній естонський військовий, який наразі займається волонтерством, допомагаючи українцям, дав у користування нашим землякам свою дачу, де вони живуть і зараз.
«Спочатку було дуже важко, бо ми не розуміли мови. А ще інша їжа, інші вимоги, адаптація до нової країни, – розповідає Олена. – Протягом двох місяців ми з дітьми дуже хворіли, але нам оформили медичну страховку, то якось цей найстрашніший період пережили. У місті створилася така собі українська спільнота, яка нараховує близько 300 осіб, то це була неабияка моральна підтримка. Спочатку нам, переселенцям, протягом двох місяців оплачували комунальні послуги, безкоштовно надавали меблі та інші речі, необхідні в побуті, одяг можна було брати в спеціальних соціальних центрах. Але з часом допомога ставала все меншою. Центри допомоги закрилися, а 80 відсотків українців працевлаштувалися».
Працевлаштуватися в Пайде досить складно. До всього, Олені потрібна була така зайнятість, яка давала б їй змогу піклуватися про Єгора, адже залишати його самого надовго не можна.
Жінка ділиться: «В Естонії добре ставляться до українців і вже багато естонців розуміють нашу мову, бо вивчають її. Саме такі люди допомагають переселенцям отримувати соціальні послуги. Мені пощастило і я знайшла роботу в театрі, де працюю за фахом з українськими дітьми. А в тому населеному пункті, де живу, – це за 15 км від міста, намагаюсь працювати й з естонцями. Відвідую курси естонської мови та курси адаптації. Коля вже вдома, його забрала мама ще в грудні, а Дані життя в Естонії дуже подобається.
Він навчається в місцевій школі, додатково вивчає естонську та англійську мови, відвідує різні гуртки, як-то: вільної боротьби, танців, стрибків на батуті, плавання. Більше того, вчить ровесників-естонців танцювати брейк. Щодо Єгора, то він продовжує займатися плаванням. Йому вже 20 років, але через хворобу син не може працювати, то нам допомогли оформити відповідну пенсію. Вірніше, пенсію він отримує в Україні, а різницю в коштах – в Естонії. Діти призвичаюються до нового життя швидко, а мені важко до цього часу, бо ми відірвані від рідної землі, від рідних людей, за якими дуже сумуємо. А ще мені сняться мої вихованки з «Ритму». Вірю, що незабаром ми зможемо повернутися додому, і я знову почну тренувати близнюківських дітей».
Естонія красива країна, яка береже свою екологію, дбає про громадян та допомагає українцям, бо естонці чудово розуміють, хто сьогодні стоїть на варті безпеки їхньої країни.
Світлана СКУПЧЕНКО
