Денис народився і виріс в Луганську. Там і зараз живе його мама Жанна, з якою син не бачився дуже давно. А під Харковом в Рогані будинок його 77-річної бабусі Надії Захарівни, до якої Денис з радістю поспішав до війни у вільний час.
Юнак закінчив Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля та отримав мирну професію – обслуговування систем управління і автоматики. Але так склалося, що за професією не працював. Коли розпочалась антитерористична операція, Денис, який жодного разу і думки не допустив, що він не українець, вірив, що Українська армія швидко наведе лад і все устаткується, але АТО переросло в ООС, а зараз – у повномасштабне вторгнення росії на суверенну територію України.
«Моє досить щасливе дитинство у Луганську переросло з часу створення лнр у безперспективну молодість. Загалом, все, що луганчанам «подарувала» псевдо-республіка, можна охарактеризувати так: розвиток зупинився зовсім, інфраструктура поступово руйнувалася, роботи не було, – розповідає теперішній солдат ЗСУ. – Ловити щось у рідному місті сенсу не було, то я жив у бабусі. 31 грудня 2021 року підписав контракт зі Збройними силами України, і війна мене застала в ніч, коли я ніс чергування у військовій частині. Якось так».
Після війни Денис планує займатися мирними справами і допомагати у відбудові Харкова. Він хвилюється за маму і бабусю, адже у них він один-єдиний чоловік в сім’ї та надійна опора. Наостанок зізнається: «Вірю, що над моїм рідним Луганськом замайоріє жовто-блакитний прапор, я приїду до мами, а вона приготує мені свій борщ. Він у неї особливий, ніде такого не куштував. А коли життя налагодиться, одружусь, а ось з дітьми поки що почекаємо»
Ірина Воронкіна
