Середа, 29 Червня, 2022
Головна > ВІЙНА > ГЕРОЇ СЕРЕД НАС > Все одно дорога приведе до власного дому

Все одно дорога приведе до власного дому

Сьогодні весь світ тримається на плечах українських захисників та молитвах жінок. Цей вічний тандем і дає силу, підтримує мужність та спонукає підніматися на боротьбу з московітами.
За словами Президента України Володимира Зеленського (інтерв’ю з нагоди третьої річниці інавгурації в ефірі Національного інформаційного марафону «UAразом»), наразі ми маємо в українській армії 700 тисяч осіб і бачимо результат роботи такого війська.

Дуже багато людей пішли захищати рідну землю добровольцями, не чекаючи мобілізації. Серед них і далекобійники Юрій Максимів, Анатолій Усиченко, Леонід Каленков і батько одинадцяти дітей Василь Поковба. Зараз ці сильні і мудрі чоловіки з мирними професіями, які обросли сім’ями, служать у складі батареї обслуговування гармат.


Анатолій Усиченко живе у Київській області в місті Кагарлик. За основною професією він технік-будівельник. Чоловік розповідає: «У 1994 році я закінчив навчання, а кому моя професія тоді була потрібна? То став далекобійником. Так і працював до війни водієм міжнародних перевезень, об’їздивши усю Прибалтику та росію і, запевняю, росіяни значно відрізняються від нас, українців. У них інші пріорітети, інший побут тощо. Сьогодні вони вороги, які лізуть, як саранча, на нашу землю і немає їм прощення. Не хочеться про них говорити зараз. Я ось дуже сумую за домом. У мене є дружина Наталія, двоє синів – Євген та Сашко, батьки, слава Богу, живі. Це велика радість -мати змогу хоч декілька хвилин в день спілкуватися з рідними.

Ми з живемо у власному будинку, обробляємо город 30 соток, то ось думаю, як там мої справляються, та й батькам же допомагати треба. Як закінчиться війна – відразу гайну додому і нікуди їздити не буду, мабуть, довго».


Леонід Каленков родом з Кам’янки Черкаської області. Разом з Анатолієм він працює водієм міжнародних перевезень. Неговіркий чоловік не дуже розкривається в розмові, але з теплотою згадує дружину Ларису, чотирьох дорослих вже дітей та шістьох внуків. «Даші вже сім років, Артему – шість, Тимофію і Сергію – по три, а Денису і Софійці лише по рочку, – розповідає Леонід. – Дуже не вистачає сім’ї, щебету онуків та й всього домашнього. Але що про це говорити. Зараз треба зосередитись, відкинути всі думки і воювати з ворогом».


Юрій Максимів з Бердичева. Він технік батареї, і під його керівництвом десять чоловіків, в основному це далекобійники з однієї бригади, бо й сам він водій міжнародних перевезень. Юрій розповідає: «Коли почалася війна, ми всією бригадою пішли до військового комісаріату. Ніхто з нас не думав про заробіток чи якусь особисту вигоду і тим паче не захотів відсиджуватись вдома. Я можу поручитися за кожного і з впевненістю говорю, що з моїми хлопцями можна воювати, бо підтримають, прикриють, допоможуть. Звичайно, сумую за родиною, за своїми дівчатками. У мене ж дружина Оксана, двоє доньок Маринка та Валя, а ще три онучки. Телефонують дідусеві часто, розповідають, як живуть. То в мене на війні в підпорядкуванні батарея, а вдома – жіночий батальйон (посміхається)».


Василь Поковба – батько одинадцятьох дітей. Він з сім’єю живе в селі Липовець Кагарлицького району Київської області. До війни працював на АЗС, був помічником депутата міської ради, а зараз захищає Україну. Він говорить: «Я безмежно люблю свою Україну, кохаю дружину, обожнюю дітей та онуків і зроблю все від мене залежне, щоб зупинити ворога і якомога швидше наблизити перемогу».

(Життєву історію про те, як Василь одружився на Наталі, читайте далі).

Мрії цих чоловіків повернутися з перемогою додому повинні здійснитися якнайшвидше, адже на них чекають рідні, люблячі люди та ще безліч мирних справ, до яких необхідно докласти їхні працьовиті руки.

Ірина Воронкіна

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.