Заступник в/о директора Центру надання культурних послуг Близнюківської громади Ольга Банник зараз знаходиться за межами України, але дуже сумує за рідним Лозівським районом.
Журналістам газети «Нове життя» вдалося поспілкуватися з жінкою та дізнатися про її сьогодення та дні, коли війна увірвалася в життя її сім’ї.
Життя в умовах війни
– Реальність розірвала ранковий сон, коли моя колега зателефонувала мені, і сказала, що обстілюють Харків, Київ і по всій Україні виють сирени. «Якось не віриться» – відповіла я, а в самої мороз по шкірі. Кинулась швидше вмикати телевізор і … страшне слово ВІЙНА ввірвалося в життя моєї родини.
В новинах наголошували, що треба мати мобільну валізку. Я побігла до магазину, а там вже були величезні черги. Люди гребли з полиць все! Консерв майже не було, макарони, каші, сушка, медикаменти – все це та інше, що можна було ще купити, я набирала, в стані стресу, із запитанням, що постійно крутилося в голові: Господи, що робити далі?.
А ще я думала про доньку Софію, якій тільки 5 років, про сина Олександра, який навчається у Львівській академії сухопутних військ. Що буде з моїми дітьми?
Ми зібрали валізку і почали чекати. Так тривало 2 місяці. В Лозову прилетіли перші ворожі літаки, які двічі ударили по арсеналу, потім ракети. Ми їх «зустрічали» і вночі, і вдень, сидячи вдома та гуляючи на вулиці. Далеко від будинку намагались не відходити, щоб можна було швидко дістатися укриття.
Просто так сидіти на місці і чекати я не могла, бо знала, що мій син та багато його побратимів захищають нас від ворога, не шкодуючи свого життя. Я не була поруч з сином, але допомагала, чим могла: передавала продукти для бійців, одяг, медикаменти. Ходила плести маскувальні сітки, і в кожен клаптик вплітала молитву, бо вірила, що саме ця сітка збереже чиєсь життя. Можливо, і моєму Саші теж хтось допоможе.
Потім настав час вирішувати, що робити далі, бо в нашому місті зникло світло та пропав зв’язок, рашисти поцілили в електростанцію та мобільну вишку. Коли пролунали вибухи і зникло світло, я навіть сміялася: «ось воно – ідеальне світломаскування!». А потім була довга безсонна ніч у молитвах і надія на Бога. Коли прийшов ранок, донечка мені сказала, що їй наснилося, як за нею гналися погані дядьки, а вона тікала, тікала і плакала. Обійняла мене і заплакала. Саме тоді я й прийняла рішення про від’їзд.
Від’їзд в іншу країну
– В Україні немає місця, де б не вила сирена і було безпечно, а я хотіла дати своїй дитині спокійне дитинство, то ми вирішили виїхати за кордон. Не знали – куди, не знали – як, але з’явилася мета і ми дійшли до неї.
Вчора на вокзал прилетіло 3 ракети, сьогодні ми стоїмо на цьому вокзалі і чекаємо на евакуаційний потяг. Він прибув, чомусь порожній. Бо три евакуаційних потяги вороги заблокували в Краматорську, скинувши на колії вакуумну бомбу. 1500 людей переважно жінки та діти були заблоковані в евакуаціїйних потягах!
На станції Лозова нас було небагато, десь 30 осіб, ми завантажили свої нехитрі пожитки і поїхали. Але дорога була не до Львова, як збиралися, а до Полтави. Протягом п’яти днів ми добиралися до Львова, щоб перетнути кордон.
Але спочатку я повинна була побачити сина і мені випала така можливість. Три години, відведені долею на побачення з найдорожчою людиною у світі, пройшли миттєво. Саша заспокоював мене, запевняючи, що все буде добре, війна скоро скінчиться, а я в свою чергу заспокоювала його і притискала до себе все міцніше.
Життя за кордоном
– … Польща зустріла нас, людей, які не знають мови і страшенно вимучених війною, гостинно. Розмістилися ми в маленькому селі Хойново. Місцеві жителі з розумінням ставляться до нас – переселенців. Нам купують їжу, хвилюються, якщо хтось захворіє, і везуть до лікаря.
Ми відпочивали, ознайомлювались з місцевістю, і нашим тимчасовим будинком. Він симпатичний, має два поверхи, на першому – розташовано музей та невеличке кафе, кімната для репетицій духового оркестру, на другому – жили ми. Тут не було ні виючих сирен, ні ракет, ні страху за життя, тільки тиша….
Через два тижні я познайомилася з диригентом – керівником місцевого оркестру. Не знаючи мови, ми зуміли порозумітися, бо творчі люди можуть говорити не тільки словами, і я розказала, що від них хочу.
Вже наступного дня Maciej (по- українськи Матвій) так звали диригента, запропонував мені заспівати Гімн України та пісню «Гей соколи» в супроводі оркестру. Ми почали репетиції, бо до концерту залишалося не так багато часу.
Пізніше я дізналася, що духові оркестри в Польші дуже популярні, і майже в кожному селі та місті є свій оркестр. Той, з яким працюю я, існує 5 років, має 15 оркестрантів, віком від 7 до 45 років. За ці роки у оркестра не було жодного вокаліста, тож їм теж було цікаво співпрацювати зі мною.
Так вийшло, що свято перенесли на інший час, що дало можливість відрепетирувати ще й «Червону руту».
Вчора, 26 червня, відбувся Польсько- Український пікнік для родин. На свято прийшло близько 300 людей. Ми готували українські страви: борщ, куліш, вареники, голубці і пригощали наших друзів- поляків. Адже вони в тяжкий час, для кожного з нас простягнули свою руку допомоги!
Вірю, що скоро ми з донечкою повернемося додому, а син зателефонує і скаже довгоочікуване: «Мамо, ми перемогли!». Так обов’язково незабаром і буде, а поки що далеко на чужині я створюю маленьку культурну Україну, бо вона завжди разом зі мною і в моєму серці.
Ірина Воронкіна
