Біографія Олексія Каменева з Уплатного звичайна. Народився в хорошій працьовитій сім’ї. Закінчив 9 класів місцевої школи і відразу почав працювати в колгоспі механізатором. Пізніше закінчив курси трактористів та шоферів. Пішов у армію, а, повернувшись, одружився. В молодій сім’ї народилася чарівна донечка Іринка. Але не склалося сімейне життя, і з часом подружжя розлучилося.
Добрий, щирий та чесний Олексій з початком антитерористичної операції, коли русня тільки почала сунути в Україну, пішов до військового комісаріату, але його не взяли на службу. Однак, чоловік добився свого, і 13 липня 2022 року влився у лави Національної гвардії України.
Каменев брав участь у визволенні Харківської області. Деякий час його частина була на ротації, а зараз знову в пеклі – у напрямку Кремінної.
Олексій має позивний Батя, і це повністю відповідає його характеру. Де б не був дядя Льоша (так його іноді називають молоді солдати), скрізь знайде тих, кого візьме під своє батьківське крило. Так і на службі він опікується молодшими, підтримуючи їх та допомагаючи витримувати всі виклики воєнного часу. А ще в його кишенях завжди є цукерки для малечі. «Кого тільки не зустрінеш на воєнних дорогах. Найцінніше для солдата – усмішка дитини від простої цукерки», – каже Олексій.
Варто додати, що Батя чудового готує, бо має такий хист. В мирний час полюбляв дивитися шоу «МайстерШеф», звідки навіть брав рецепти. Коли приїхав у коротку відпустку додому, обійняв рідних, пройшовся селом і помчав у магазин по ручну м’ясорубку, щоб валізу солдатську упакувати, як треба. Навіщо солдату м’ясорубка? – спитаєте ви. Батя точно знає, що то потрібна річ, бо ситий солдат – чудовий воїн. То його побратими завжди і нагодовані, і психологічно підготовані, бо Олексій Каменев, який знає безліч життєвих історій, вміє знайти ключик до кожної людини.
А сам нацгвардієць каже: «Я виріс у селі, землю люблю та й працював на ній весь час. То душа болить не лише за те, що робить ворог з людьми нашими, а й за поля з незібраною пшеницею, які мінами та бомбами засіяні. Я селянин і здається всім єством відчуваю той неймовірний біль землі нашої. Але нічого, прорвемося. Відступати нам нікуди, то йдемо лише вперед».
Ірина ВОРОНКІНА
