Надія Ковальчук народилася і виросла в Луцьку. Навчалася у ВДУ імені Лесі Українки. Вірші – це душа жінки, частинками якої вона ділиться з читачами і “Нового життя”.
Хто вони, люди зі сталі і волі?
Хто їхній батько, хто їхня мати?
Де виростали, в якій вчились школі,
і хто їх так вчив Україну кохати?
Що за казки вони дітьми читали?
Мрії які під подушкою гріли?
Де ті вершини і ті п‘єдестали,
що з них героїв зробити зуміли.
Хто в них за брата, сусіда і друга?
Що за любов у серцях в них палає?
Що їм за радість, яка у них туга,
і який біль їхній погляд ховає?..
Хто вони, люди зі сталі і волі…
Ніжні душею, а в битвах зухвалі.
Це воїни наші, це наші Герої,
Незламні Герої із Азовсталі.
Вже серпень… люди добрі, серпень…
А на душі зима й зима.
Лютневий холод, біль нестерпний…
Збирає урожай війна.
Вона гуляє між садками,
І у нескошеній траві
Збирає вбивчими руками
Невинні душі молоді.
Війна в житах, на сінокосах,
І в сонцем зморених містах.
Вона у наших зморшках, косах,
На наших втомлених вустах…
Зізнайся, світе: в тебе літо?..
І серпень в тебе без війни?..
В твоїх садах, теплом зігрітих,
Гуляють яблуневі сни…
Ми знаєм, світе… в тебе літо..
Розквітле, сонячне, як рай.
Ти десь у тихім надвечір‘ї
Хоча б на мить про нас згадай.
Можна я трохи поплачу
десь у куточку кімнати…
Це в мені гірко плаче
горем знесилена мати.
Можна я трохи поплачу,
тільки мене не жалійте…
Це в мені тихо плачуть
всі погвалтовані діти.
Можна я трохи поплачу,
по згарищу ходить бабуся…
Ворог спалив її хату.
Сьогодні я з нею лишуся.
Можна я трохи поплачу
і закричу диким звіром…
Воїн в мені зараз плаче,
Бо побратим його згинув.
Можна я трохи поплачу,
хліб на полях догорає…
Підло ракетами з неба
Ворог жнива в нас справляє.
Можна я трохи поплачу
бо вже не сила терпіти…
Землю з-під ніг забирають.
Кажуть – не гідні ми жити.
Можна я трохи поплачу
і помолюсь в порожнечі…
Знаю – це Бог в мені плаче.
І обіймає за плечі.
