П’ятниця, 30 Вересня, 2022
Головна > ГАЗЕТА > БЕСIДИ,ІНТЕРВ'Ю > Незламні жінки Луганщини

Незламні жінки Луганщини

Війна прийшла в Луганську область у квітні 2014 року. Аня і Даша родом з Луганщини. Вони знають одна одну з дитинства. Дві подружки захищають цілісність держави в лавах Збройних сил України. Дівчата наближають перемогу над рашистами та переконані, що їхня рідна Луганщина обов’язково буде звільнена від окупантів.

Аня – бойовий медик піхоти Медична сумка важить десять кілограмів. Вдвічі більше – бронік і каска. Однак, бойовий медик піхоти Аня, позивний Лисичка, вже не відчуває ваги військової екіпіровки, бо воює з 2014 року.

Вона розповідає: « Я з Луганської області. Викладала східні танці. Останній автобус до мого населеного пункту відходив о 16-ій годині, а заняття закінчувались після 20-ої, то хлопці-військові часто зупиняли попутки і допомагали мені дістатися додому, де на мене чекали мама і три донечки – Вероніка, Алінка і Оленка. Одного разу я підійшла до блокпоста, і його на моїх очах розстріляли. Всі хлопці лежали мертві».

Це було у 2014 році. Після цього жінка пішла до військового комісаріату і ходила туди щодня протягом півтора місяця, бо брати на службу багатодітну маму не хотіли.  Одного разу вона заночувала під вікнами, а зранку до неї підійшов військовий, уважно подивився на сонне обличчя з відбитком долоні, бо її підкладала під голову, і запитав:

«В «Айдар» хочеш?». Що таке «Айдар» Аня не знала, але запитала:

– За Україну?

– Так.

– Тоді хочу!

Зізнається, що, намагаючись будь-яким чином піти на війну, Аня скористалася «допомогою Гугла» і ледве не потрапила «на той бік», де їй мило сказали у слухавку: «Прієзжайте в Славянск, ми вас здесь оформім»…

Тож бойовий шлях вчительки східних танців та багатодітної мами почався з полку «Айдар», а потім вона потрапила у 93 бригаду, де служить і нині.

Аня

В кінці 2017 року почали проводити міжнародні курси від британської навчально-тренувальної місії ORBITAL. Аня відразу пішла на навчання і стала кращим курсантом з тактичної медицини міжнародного рівня. Сертифікат про закінчення курсів Анні вручав особисто міністр оборони Великобританії.

З того часу жінка – бойовий медик піхоти. 19 лютого 2022 року Аня планувала звільнитись, але обставини складались так, що не випадало можливості це зробити. В ніч з 23 та 24 лютого військових розбудили і повідомили, що в трьох кілометрах від кордону – російські війська.

«Частина нашої бригади працювала в Сумській області, а ми потрапили в Харківську. Спочатку були в Золочівській громаді, зараз – у Барвінківській. Найстрашніше, коли йде жорсткий обстріл, і ти розумієш, що позиції розкидані і ніяк не встигнути скрізь, де необхідна допомога медика. А потім добираєшся до хлопців, а в них настільки важкі поранення, що навіть при своєму досвіді та вмінні я нічого не можу вдіяти. Ти ж їси з ними з однієї тарілки, багатьох знаєш, а потім, коли не можеш врятувати людину через поранення, розумієш, що він «двохсотий». Це найважче», – зізнається Лисичка.

Таких випадків в житті Ані було багато, але жінка вже навчилася бути сильною і не дозволяє емоціям брати  верх. Вона знаходить ресурс у розмовах з донечками, мамою та сестрою, яка теж воює, а ще здорово підтримують побратими.

«Мій ранок починається з обіймів, і це мене заряджає. Обіймаючи хлопців, я наче передаю їм енергію життя і впевнююсь, що ввечері побачу кожного. Вони теж мене балують, смаколики носять і квіти навіть. Після важких втрат друзів та рідних у мене були і панічні атаки, й істерики. Тоді я розклеювалась по повній, але рятували хлопці, заспокоювали. Вони молодці, витримували все», – розповідає захисниця.

Дивлячись на цю симпатичну жінку з манікюром, нарощеною косою та довгими віями, відразу і не скажеш, скільки болі вона бачила та скільки втрат пережила. Втім, прискіпливий погляд, тендітна, але міцна фігурка в солдатському однострої і впевнені рухи видають в ній сильну та вольову людину.

Дар’я – бойовий кухар

Військовослужбовці невпинно виконують службово-бойові завдання і тренуються у польових умовах. Хлопці часто жартують, що ситі солдати влучніше стріляють, аніж голодні. Тому наша армія воює краще, ніж росіяни, котрих недбало кинули в Україну без їжі і забезпечення. Годує військових своєї бригади військовий кухар Дарина. Дівчині лише 22 роки. Родом вона з Луганської області. Коли їй було 14 років, розпочалася війна на сході України і зламала дитинство. У 2020 вона пішла до військового комісаріату і підписала контракт зі Збройними силами України. В Старичах пройшла курс кухарства і повернулася у свою бригаду.

Дар’я

Дар’я розповідає: «Мені подобається готувати, а ще більше люблю спостерігати, з яким задоволенням хлопці «нападають» на їжу, коли повертаються із завдань. Це дорогого вартує. Найбільше вони люблять борщ, то саме його готую часто. Моє завдання не просто смачно нагодувати бійців, але й забезпечити їм позитивні емоції, щоб процес харчування приносив і радість, і відпочинок. То намагаюся чаклувати над стравами (посміхається)».

Село, де народилася Даша, зараз знаходиться в окупації. Там залишились її батьки, сестри та шестеро племінників. «Добрі люди» відразу розповіли московитам, що дівчина служить в лавах української армії, то родичам довелося відчути значні утиски з боку окупантів. То головною метою Даші сьогодні є ще й вивезення рідних їй людей на неокуповану територію.

«Я дуже хвилююсь за батьків, сестер та їхніх дітей. Вони – моя надійна підтримка та мотивація. На Луганщині неспокійно вже давно, а зараз тим паче. Мрію про ту хвилину, коли зможу їх обійняти», – говорить дівчина.

Дружба землячок та мрії про майбутнє

Аня та Даша знають одна одну дуже давно. До всього їх об’єднує Луганщина. Обидві несуть службу в одній бригаді, хоча й на різних постах. То коли зустрічаються разом, емоцій не стримують. Розповідати про воєнні будні своєї військової служби не поспішають: дечого казати не можна, а дещо страшно і згадувати.

Анна, як старша і більш досвідчена подруга, завжди тримає в полі зору Дашу та за будь-якої можливості намагається з нею зустрітися, щоб просто поговорити, згадати мирне життя, просто обійняти, а ще…помріяти про майбутнє.

Фото зроблене до війни

Даша говорить: «Хочу, щоб якнайшвидше закінчилась війна. Тоді я повернусь додому разом зі своїми рідними і відразу піду навчатись – планую стати технологом харчової промисловості. Впевнена, що буду сумлінною студенткою, бо це навчання давно мною вимріяне. А потім у Луганську відкрию власне колоритне кафе, де готуватиму традиційні українські страви», – розповідає Даша.

А ось Аня мріє про власну конюшню, де обов’язково функціонуватиме відділення  іпотерапії  (це метод лікування, заснований на взаємодії людини зі спеціально навченим конем). Вона сама з чотирьох років їздить верхи і обожнює коней. У Луганській області Лисичку чекають її гривасті улюбленці –  Орлик і Арізона, яких вона залишила у друзів.

Луганщина сьогодні

Жінка з усмішкою зазначає: «Треба жити, не зважаючи ні на що. Переможемо рашистів, повернусь в Луганськ, заберу Орлика та Арізону, докуплю ще важковозів та поні, придбаю спеціальні кріплення для крісел, щоб дітки з дитячим церебральним паралічем могли їздити на конях, і працюватиму в своє задоволення. Мої донечки мені допомагатимуть, і заживемо щасливо».

Батьківщина цих зовсім різних і таких схожих у своїй головній меті жінок – у вогні. Але сьогодні вони роблять все можливе для того, щоб над всією Луганщиною замайорів жовто-блакитний стяг.                                                                                                     Ірина Воронкіна

Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.