На практику до редакції газети «Нове життя» прийшла наша юна талановита землячка Катерина Закорко, яка зараз навчається журналістиці у Львівському національному університеті імені І.Я. Франка. А про себе розповідає вона сама:
– Навчання, похід до залу, посиденьки з друзями і очікування літніх канікул для того, що відвідати родину – приблизно такий розклад життя я мала 4 роки, аж доки не настало 24 лютого 2022 року. Кожному з нас відома ця дата, що тягне за забою моторошні події… О 5 ранку мене розбудив хлопець, і повідомив про те, що розпочалась війна. Тремтячими руками почала набирати номер мами, але не отримала відповіді. Не можу описати словами, який страх у мене викликав цей дзвінок, адже найстрашніші думки заповнили голову. Та через декілька хвилин мама таки передзвонила, і спокійним тоном відповіла, що вони все знають, але необхідно йти на роботу.
Мені у Львові, що знаходиться далеко від фронту, була обурливою сама думка про продовження спокійного ритму життя батьків, які знаходились в Близнюках – фактично на першій лінії фронту. Однак і моя буденність подовжувалась. Лекції та семінари в університеті не привертали увагу студентів, адже була лише одна тема для роздумів та обговорень – війна.
Себе я завжди відносила до категорії «стресостійких», однак того дня відкрила й інший бік власної особистості. Перша повітряна тривога та сирена на всю гучність викликали потік сліз і розпач. Такого страху я не відчувала ще жодного разу. Взявши із собою кошеня, побігла в підвал. Холод, сирість і страх за майбутнє – так минула година перебування там. Цього ж вечора, піддавшись панічному настрою, запланувала похід до аптеки та продуктового магазину, але ні бинтів, на ліків, ні хліба, ні, навіть, води в автоматах не було. Повернулась додому з порожніми руками. Спати лягли одягненими, бо не знали, що може статись вночі. Наступного ранку Юра пішов на роботу, а я відчула, що просто не можу лишатись вдома сама: стіни квартири тиснули, а новини щоразу змушували плакати. Тож, порадившись з батьками, вирішили, що я поїду до Австрії, де жила сестра Юри.
Дорога була нелегкою. Транспортом доїхали лише до Яворова, а далі суцільний корок з автомобілів, що чекали перетину кордону вже третій день, а до пропускного пункту залишалось ще 17 кілометрів. Виходу не було – довелось долати цю дистанцію пішки. Небайдужі жителі навколишніх сіл та містечок допомагали кожному, хто звертався, пропонуючи чай, бутерброди, воду… Здавалося, вже ось зараз все станеться, але на кордоні людей було ще більше, ніж в корках. Прибувши туди десь по обіді, перетнути кордон я змогла лише о 3 годині ночі. Весь той час згадую з острахом: крики дітей, сльози, холод і жодної місцини аби присісти, а цього так хотілось після 17 кілометрів, подоланих пішки. Найскладнішим було прощання з нареченим, бо коли наступного разу побачимось – ми не знали. На польському боці кордону мене вже чекала Юля, його сестра.
Радість від зустрічі була досить тьмяною, бо війна розфарбовувала все у чорний колір. Втім, я швидко знайшла собі заняття, почавши допомагати Юлі, яка активно волонтерила. Небайдужі австрійці приносили речі, побутову хімію та ще купу всього. Коробки, сортування, пакування… Монотонний ритм праці, але такий бажаний результат – допомогти співвітчизникам.
Пізніше ми вирішили спрямувати роботу на закупівлю ліків, адже багато препаратів та навіть звичайних бинтів в Україні вже було складно дістати. Я зв’язалась із одногрупницею, яка працювала у львівському волонтерському центрі, що забезпечував ліками та амуніцією наших захисників, і з того часу почалась «міжнародна співпраця».
Анжеліка писала нам список необхідних препаратів, а ми шукали їх, купували, сортували та переправляли до кордону. Гараж Юлії перетворився у справжнісінький волонтерський центр, де кипіла робота. Я не знала німецько мовиї, тож сортування ліків спочатку було складним і довгим процесом, та вже в подальшому вистачало лише погляду на упаковку для безпомилкового визначення. Безліч коробок, маркерів та ще випитої кави для безупинної роботи…
Пам’ятаю день першої доставки вантажу. Юля у ролі водія та я у ролі штурмана. До кордону 8 годин та черги на пропускному пункті. Хоч дістались ми туди десь о 16.00 та перетнути кордон змогли лише о 21.00 –велика кількість людей доправляла гуманітарні вантажі.
З українського боку нас чекала Анжеліка та хлопці з волонтерського центру, а ще він – Юра, з яким я мріяла побачитись вже декілька місяців. Загалом зустріч тривала пів години, що супроводжувалось перевантаженням з одного бусу в інший коробок з ліками, фотографуванням на пам’ять та сліз прощання.
В такому шаленому ритмі минуло 4 місяці. Ще декілька разів ми відвозили ліки, іноді жили звичайним життям, але щодня повертались до реальності, читаючи новини. За цей час я встигла закінчити університет та розпочала планувати вступ до магістратури. Це стало поштовхом для роздумів щодо повернення додому – в Україну. В середині липня я вже була на рідній землі.
За короткий проміжок часу встигла забрати диплом про закінчення Львівського національного університету імені Івана Франка, а саме факультету управління фінансами та бізнесом, з відзнакою, вступити на бюджетній основі в магістратуру того ж факультету та влаштуватись на роботу за фахом. Зараз знову намагаюсь повернутись до звичного ритму. Забула сказати, що паралельно я ще здобуваю професію журналіста в рідному університеті. Навчання на двох факультетах, похід до залу та п’ятиденний робочий тиждень в департаменті фінансів Львівської обласної військової адміністрації – таки є моє сьогодення. Щодо планів на майбутнє, важко сказати, адже, як виявилось передбачити щось наразі досить складно, однак точно знаю, що мрію про перемогу та хочу приїхати до Близнюків, щоб обійняти рідних.
