П’ятниця, 9 Грудня, 2022
Головна > ВІЙНА > Зранена, виснажена рідна земля

Зранена, виснажена рідна земля

Сидить дядько в себе на городі, у воронці з-під ворожого снаряду. У великих лапатих долонях, тримає уламки, каже: «Їх тут сотні. Градами сипались. Смерчами на всі боки розліталися, все живе й неживе решетили й змітали».

Дядько сьогодні вперше за півроку вдома. І відразу при ділі. З косою, з лопатою. Хазяйнує. – Щоб вони повиздихали ці «асвабадітєлі», – промовляє уголос тітка, зволікаючи граблями півтораметрове засохле гиччя бур‘янів. Минулого року тут у неї вродили такі завидні помідори. Волове серце, чорний принц, сливки – не знали куди подіти. І на картоплю врожайний рік був. Город же в низині, ще й поливний.

Липневими ранками дядько не бариться. Засвіт виставляє на городі поливні роси. З них весело бринить вода, бавиться дрібними райдужками на соковитому листі молодої городини, цілується з вранішнім сонцем.

Дядько завжди вирощує картоплі в пояс і щоразу просить дітей:

– Сфотографуйте – і зробіть мені карточку.

Та дітям все ніколиться. А ось зараз сидить у воронці і дивується: чи було воно, чи не було? Як сон. Та не сон. Сльози це чи вода. І з чого його почати? І що з ямою цією робити?

Тітка каже:

– Бур’яни туди стягнемо – та й спалимо. – Ні, – каже дядько. – Підкопаю – криниця буде!!! Город на наступний рік поливатимемо! З цього почнемо, цим і продовжимо.

Підводиться з воронки тяжкувато, неспішно. Охоплює оком печальну далечінь. Викидає з лапатої долоні уламки. Сіре все навкруги, хворе й непривітне. Зранена, виснажена рідна земля. А ще більше зранені душі. Скільки горя наробили ці «асвабадітєлі». З дому людей повиганяли, порозкрадали, побили, перепоганили. Хати попалили. Долі людям покалічили. Дев‘ятеро холодноярців у березні знайшли в нашому селі вічний прихисток. Без сліду під час окупації зникло багато мирних хлопців. Пішли до господарства годувати худобу — голодні корови не своїм криком кричали — і зникли. Батьки чорніше чорної землі ходять. Але вірять, надіються, чекають…

Дядько прямує до болю рідною стежиною, майже сім десятиліть її топче. Думки тяжкі. Очі вологі. Біля старого пошматованого сарайчика його зустрічає худюща, як велосипед, собака.

– Що ти, приблудо наша?! Натерпілася, поки ми світами маялись. Вижила. Я знав, – дядько винувато погладив собаці лоба, а вона із вдячністю лизнула йому руку.

Понад стежкою дядькові всміхається стара калина. Глибокої осені вона одна палахкотить і зоріє. Важкі, налиті гірко-солодким соком грона — як кров, як пам‘ять, як Україна. Свята і невмируща. А чому мені так щемливо і боляче? Бо це не просто дядько й тітка — а мої батько і мати. І собака. Яка вижила. Перед війною вона прибилася до нашого двору — на мамин день народження.

А мудра моя тітка сказала: – Не виганяйте! Може, це доля…

Тетяна Пасєка. Гусарівка

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *