3 листопада Україна повернула із ворожого полону ще 107 військових. Один з них – Владислав Зеленський з Близнюків, що на Харківщині. Про героїчну боротьбу, перебування на «Азовтсалі», російський полон та довгоочікуване повернення додому українського військового – у матеріалі.
Владу 22 роки, він був одним з оборонців Міста-героя України Маріуполя, яке з початком повномасштабної російської агресії стало символом жаху та смерті. Молодший сержант Владислав Зеленський служив старшим кулеметником у лавах Національної гвардії України з 2019 року.
“Після строкової служби я підписав контракт, – розповідає Владислав Зеленський. – Забрав з Близнюків до Маріуполя кохану дівчину Валерію. Ми зняли квартиру і насолоджувалися красивим містом та присутністю один одного. Ми мріяли і планували. В новорічну ніч я зробив Лєрі пропозицію руки і серця. Вона згодилася. Що могло бути краще? Я не думав, що віроломство росіян може сягнути настільки далеко.“
Маріуполь. Як все починалось
24 лютого з другої ночі у Маріуполі почулися вибухи. Владислава терміново викликали в частину. Він поцілував Валерію і помчав на службу.
Події стрімко розгорталися. 27 лютого вночі та вранці з Донецька в напрямку Маріуполя рухались танки, 10-ій штурмовій бригаді та 36-ій бригаді морської піхоти за підтримки полку «Азов» вдалось знищити їх і взяти шістьох полонених. Під вечір було знешкоджено диверсійно-розвідувальну групу, яка намагалася атакувати автобуси з людьми. 28 лютого збито російський військовий літак…
“Чесно кажучи, – ділиться хлопець, – я не вірив, що почалося повномасштабне вторгнення росіян. Думав, буде так, як у 2014 році. Але вже зранку 25 лютого почалися бої за усіма напрямками. І тоді я зрозумів – війна!”
Місто перебувало під шквалом ударів російської реактивної артилерії, і Маріуполь лишався однією з найгарячіших точок України. Окупанти завдавали ударів по всіх районах міста, включно з об’єктами критичної та комунальної інфраструктури. Противник здійснив чергову спробу прориву оборони Маріуполя – з боку села Калинового Луганської області висунулось дев’ять танків та близько роти живої сили ворога. У бій вступив підрозділ «Азову» під керівництвом старшого лейтенанта Віталія Грицаєнка. У результаті вправних дій захисників ворожу колону було повністю розбито.
Обстріли міста російськими окупантами продовжувалися, ситуація стала критичною. В Маріуполі вже на початку березня не було світла, води, опалення, зв’язку та продуктів. Комунальні служби не могли полагодити лінії водо- та електропостачання через постійні російські обстріли.
9 березня окупанти авіаударом знищили пологовий будинок та лікарню у центрі міста (дитяче і терапевтичне відділення). З часом росіяни завдали авіаудар по Маріупольському театру, який використовувався як бомбосховище. І вже 17 березня близько 80% житлового фонду міста було зруйновано, з них майже 30% не підлягало відновленню. В обложеному російськими окупантами Маріуполі люди вмирали з голоду. Усі спроби організувати гуманітарну операцію із порятунку маріупольців блокувалися російською стороною… Так відкривався вхід до пекла.
Весь цей час Владислав Зеленський разом з побратимами виконував патрулювання міста і шукав свою Валерію, бо вона казала, що не виїжджатиме. Страх за кохану витісняв інший – за своє життя.
“Ми були в групі прикриття. У нас броньована машина, то могли пересуватися по місту, захищати його від диверсантів, витягати військових із найгарячіших точок та евакуювати цивільних. Місто палало і було зруйнованим, на вулицях лежали мертві тіла. Красивого Маріуполя, де я був щасливим, вже не існувало. А я ще й шукав Лєрку і не знаходив – це було найстрашніше“, – згадує Владислав Зеленський.
У березні Владислав із побратимами потрапив в кільце і намагались прорватися на «Азовсталь». Спочатку їм довелось переміститися на металургійний комбінат імені Ілліча. 29 березня військовий дізнався, що його кохана Лєра жива і їй вдалося виїхати. Дівчина чотири рази намагалась виїхати «зеленим коридором», але постійно потрапляли під обстріли, проте п’ята спроба стала вдалою. Щоправда, довелось їхати в невідомому напрямку без дороговказів, мапи та навігатора.
“Пам’ятаю, як мене колотило, коли нарешті зрозумів, що Лєра жива, і, як не дивно, липкий страх взагалі відступив. Залишилися тривога, побоювання, але зовсім іншого характеру. Можна було воювати більш ефективно”, – посміхається чоловік.
Героїчне протистояння
Особливістю «Азовсталі» є те, що це величезний металургійний комплекс, який мав складну систему глибоких підземних укриттів і комунікацій. Завод за розміром був більшим від багатьох міст України, він розділяв Маріуполь на дві частини і побудований безпосередньо на березі Азовського моря. Така структура дала змогу українським військовикам перетворити підприємство на фортецю.
Український металургійний комбінат «Азовсталь» став осередком спротиву української армії у відповідь на російську збройну агресію проти України. Він став символом нескореності українських воїнів. З початку боїв за Маріуполь на заводі знайшла притулок велика кількість цивільного населення, що ховалися від постійних обстрілів і бомбардувань окупантів.
Туди змогла пробитися і команда Владислава Зеленського. Хлопця було поранено в руку. Йому наклали лангету, дали знеболююче і все. Але на той час дошкульний фізичний біль притупляв важкий психологічий стан всіх, хто був на «Азовсталі».
“На завод російські орки закидали все, що тільки могли, то, звичайно, всім було страшно. Чесно кажучи, я не вірив, що вийду звідти живим. Дуже багато поранених людей було, багато й помирали, бо належної медичної допомоги, звичайно, не надавалось.
Їли ми один раз в день. З водою були проблеми. Якби не запаси азовців, то ми б швидко померли, а так… трималися“, – розповідає Владислав.
Він згадує, що протриматися міг лише завдяки думкам про сім’ю: згадував маму, батька, бабусю, щасливі дні з Лєрою, уявляв, як гуляє по вулиці Свободи у Близнюках, заходить в магазин…
“Вже там, на «Азовсталі», 16 травня ми отримали наказ здатися у полон на наших умовах. Що тоді відчував – не пам’ятаю. Мабуть, безпорадність, бо ніхто з нас не знав, що буде далі. Взяли поранених і вийшли.
Я озирнувся і побачив невеселу картинку: ми самі були страшними, худющими з палаючими очима, брудними, в крові. Багато лежачих було, ми їх виносили на носилках. Але, знаєте, ми не скорилися і тоді не відчували страху. Більше того, мені здалося, що озброєні російські військові боялися нас“, – згадує Зеленський.
Азовців завантажили в автобуси і повезли в Оленівку.
Перебування в Оленівці
Пенітенціарна установа в Оленівці, офіційно відома як Волноваська виправна колонія №120, у такому форматі працювала з 1999 року, допоки її не захопили проросійські сили в 2014-му. Зараз там утримують тисячі полонених – від цивільних волонтерів до українських бійців. Всіх їх затримали або проросійські сили так званої «днр», або безпосередньо росіяни на півдні та сході України. Серед військовополонених – сотні бійців полку «Азов».
Тут Владислав Зеленський провів 2,5 місяці. Про умови перебування в колонії він говорить неохоче.
“Власне «азовців» від нас відділили відразу. Я був з хлопцями із Національної гвардії, поліції, піхоти. Жили в бараках. Приміщення розраховані на 50 осіб, а нас було 200. Годували погано. Допитували часто. Особисто мене двічі возили на допит в Донецьк. Декого забирали на допити і вони не поверталися. Ми розуміли, що в живих їх вже немає. Декого приносили напівживими, бо катували”, – згадує Владислав.
29 липня у колонії в Оленівці загинули понад 50 українських військовополонених. Барак, у якому стався вибух, розташовувався у технічній зоні, яку ув’язнені і наглядачі колонії називають «промкою». Владислав каже, що сильний вибух чув, але барак, де він перебував, розташований далеко від того місця. Більше того – почали бити «гради», і полонені не розуміли, що сталося.
“2 серпня нас перевезли в Горлівку, – ділиться захисник, – і, якщо в Оленівці ми мали хоча б якусь можливість поговорити з рідними, завдяки телефону, якимось дивом пронесеному до бараку. То з серпня і до моменту звільнення – 3 листопада – у мене не було жодного зв’язку з сім’єю.”
«Лише тоді зрозумів, що живий»
Після страшних подій в Оленівці деяких полонених, серед яких був і Владислав, перевезли до Калінінської виправної колонії у Горлівці автозаками (автомобіль для перевезення підозрюваних і обвинувачених, в СРСР до початку 50-х років таку автівку називали «воронок» – авт.).
“Тут у кожного вже було своє ліжко, якась ковдра, але дошкуляв надмірно жорсткий графік. Не можна було прилягати поза розкладом, забороняли спати. Нас виганяли на якісь абсурдні роботи: каміння носили, траву щипали. Та найгірше – відсутність зв’язку і постійні вливання байок про те, що Україна вся під руснею, що Київ захоплено, що про нас забули. Втім, ми не вірили жодному слову“, – згадує Владислав.
Уночі 2 листопада Влада різко розбудили, зав’язали очі та руки, посадили в автівку і кудись повезли. «Куди? Чому? Навіщо? Можливо, на розстріл?», – крутилися думки в голові у полоненого. Близнюківець відчував, що не сам, бо тихо між собою перемовлялися інші хлопці. Десь дуже глибоко в душі Владислав Зеленський мав надію, що його з побратимами везуть на обмін.
“То був надто малий відсоток надії, – згадує український захисник. – Я пам’ятаю тільки холод, бажання ні про що не думати, вже що буде – те й моє. То навіть, коли почув українську мову представника, ще нічого в серці не відгукнулось. А ось коли нам розв’язали очі, і я побачив синьо-жовтий прапор, тоді вже почалися емоції.”
На перевалочному пункті у Запоріжжі Владу дали телефон, сім-картку і сказали, що може телефонувати рідним.
“Я набрав мамі, а взяла слухавку бабуся (очільниця Лукашівського старостату Близнюківської громади Людмила Маноха – авт.).. Почув її голос. Сказав, що я в Україні. І мабуть лише тоді зрозумів, що живий!” – розповідає Зеленський.
Людмила Маноха, бабуся Влада, знала, що буде обмін. Напередодні їй зателефонували з Києва і повідомили радісну звістку.
Будемо жити щасливо, народимо дітей
Владислава та його побратимів відправили до Київського госпіталю. Туди примчала мама і, звичайно, Валерія. Зараз Зеленський лікується у столиці, і незабаром його відправлять у санаторій на реабілітацію.
“Погана їжа зробила свою нехорошу справу, то лікарняне ліжко для мене надовго. Руку підремонтували. Ще трішки болить, але то неважливо. З Лєрою ми 17 листопада побралися, і доки є змога, завжди знаходимось разом. Прийшло відчуття спокою – це важливо. Підлікуюсь і, якщо випаде нагода, хотілося б ще відвідати Близнюки, обійняти рідних“, – говорить Владислав.
Після одужання захисник дуже хотів би відвідати Близнюки, обійняти рідних, але у будь якому випадку збирається знову повернутися на службу.
“Україна – міцна держава. Ми переможем однозначно. А далі будемо жити щасливо, народимо дітей, – впевнений Зеленський. – Думаю, у нас з Лєркою їх буде як мінімум троє. А ще поїдемо з дружиною до Маріуполя. Це буде інше місто, але воно обов’язково буде”.
Автор: Ірина ВОРОНКІНА
Фото: особистий архів В.Зеленського
та з інтернет мережі
One thought on “Захисник з Близнюків про полон: “Озброєні російські військові боялися нас””