Субота, 4 Лютого, 2023
Головна > ГАЗЕТА > БЕСIДИ,ІНТЕРВ'Ю > Маріуполь – історія дівчини, яка вижила

Маріуполь – історія дівчини, яка вижила

Двадцять четвертого лютого розпочалось повномасштабне російське вторгнення, що назавжди змінило життя кожного українця. З першого ж місяця війни найгарячішою точкою на мапі України став Маріуполь. Через тяжкі бої між Збройними силами України та об’єднаними силами російської армії і самопроголошених республік місто опинилося в блокаді на межі гуманітарної катастрофи.

Саме в Маріуполі Валерія Голик планувала власне майбутнє, кохала, досягала мети та мріяла. Однак безтурботне життя змінилось жахіттями окупації.

Яким був місяць під обстрілами і бомбардуваннями? Як вдалося врятуватись? – про це Валерія розповіла журналістам газети «Нове життя».

– В серпні 2020 року з’явилась можливість кардинально змінити життя та переїхати до Маріуполя. Нове місто, нові люди, нова робота і врешті-решт нове життя – все це викликало страх. Спочатку я думала, що Маріуполь – брудне, сіре містечко, однак, вже через тиждень перебування там, зрозуміла, що глибоко помилялась. Я побувала в багатьох містах України, але найулюбленішим став саме Маріуполь.

Із захопленням розповідаючи про місто, я не можу не згадати про місцевих жителів. Мені здавалося, що ніколи не зустрічала щасливіших людей, адже вони щиро раділи кожному побудованому майданчику чи багатоповерхівці, розуміючи, що рідне місто розвивається та вдосконалюється. Адже Маріуполь – місто можливостей для кар’єрного та особистісного зростання.

Я працювала вихователем в дитячому садку. Згадую цей період життя, довжиною в два роки, як один із найщасливіших. Все було добре, ми працювали, відпочивали, відкривали для себе щось нове і жили кожним днем, поки не прийшла біда…

Ранок 24 лютого Валерія згадує з острахом. «Нареченого терміново викликали на роботу, і майже відразу, після того, як я залишилась одна, пролунали перші вибухи. Тяжко було усвідомити і повірити в те, що відбувається. Думки плутались, я не могла прийняти рішення щодо подальших дій, а в голові було лише одне питання: «Що з моїми рідними?». 

Протягом трьох годин дівчина була абсолютно одна в квартирі, аж поки знайома не запропонувала на деякий період переїхати до неї, бо разом було не так лячно. Не гаючи часу Валерія зібрала всі документи, необхідні речі і разом з улюбленим песиком пішла до знайомої. 

Вона згадує: «Три дні ми спали в коридорі, однак ситуація погіршувалась, бо почались масові обстріли жилих кварталів. Заради безпеки довелось шукати приятелів в приватному секторі, адже багатоповерхівки стали небезпечними. Після переїзду на якусь мить здалося, що ми в безпеці, і це те місце, де є шанс вижити. З першого ж дня облаштували собі підвал в будинку, де й ночували».

А в Маруполі розпочалось справжнє пекло. Дівчина розповідає: «Минуло три дні. Почалось  жахіття. Спочатку відключили світло, за ним воду, опалення і відрізали зв’язок.  Почався відлік найстрашніших 24 днів у моєму житті. Майже місяць безперервних обстрілів, вибухів. Не було й хвилинки тиші. Російські нелюди взагалі не думали куди стріляли, їм було байдуже чи то дитина, чи солдат. Загарбники просто винищували місто і вбивали жителів. Для того, щоб поїсти чи попити ми ризикували своїм життям, адже, виходячи з дому, не знали чи повернемось назад і чи взагалі виживемо.

Щоранку ми сподівались, що скоро це все скінчиться. Але обстріли не припинялись і доводилось засинати під звуки вибухів, під них же і прокидатись. Зникло відчуття часу, складно було орієнтуватись день надворі чи ніч. Місто неможливо було впізнати: жодного вцілілого будинку, порожні вулиці та мертві тіла невинних жертв. Хотілося, щоб це був звичайнісінький нічний кошмар, але ні – реальність, яку довелось прийняти…».

Виїхати «зеленими коридорами» дівчині не вдалося. Однак Валерія та ще декілька людей вирішили рятувати власні життя і виїжджати з окупованого міста будь-яким способом. Їм це вдалося.

Дівчина згадує: «Чотири рази ми намагались виїхати зеленим коридором, але постійно потрапляли під обстріли, але п’ята спроба стала вдалою.

Вирішили вибиратися тоді, коли вже неможливо було виїхати зеленими коридорами, бо автівки за місто рашисти не випускали. Довелось їхати в невідомому напрямку без дороговказів, мапи та навігатора. Ще в Маріуполі ми зустріли українських хлопців військових, які допомогли доїхати до виїзду з міста. Я подумала, що всі жахіття вже позаду, але це було помилкою. Далі нас чекало 35 російських блокпостів, розбиті та розстріляні машини мирних жителів, колони ворожої техніки та ніч в окупованому селі, що «кишіло» великою кількістю ворожих солдатів… Їхали куди очі бачили, кожного разу минаючи російський блокпост, здавалось, що ми заново народились. Однак втрачалась віра, що це колись закінчиться. Подорож тривала вже дві доби, і коли руки вже опустились, немов вогник надії, на блокпості замайорів жовто-блакитний прапор. Те полегшення, щастя і радість, що ми відчули, неможливо передати словами. Військовий заговорив українською, а я розплакалася від радості. Далі поліцейські супроводили нас до центру надання допомоги біженцям, волонтери забезпечили продуктами та одягом».  

Зараз Валерія перебуває у мами в Близнюках. Намагається почати життя спочатку, розпочала власну справу. Події, про які вона розповіла, згадує зі сльозами на очах. Зізнається, що відчуває нестерпний біль всередині… Біль за місто, в якому планувала жити, за кожного  українського героя та невинних жителів, що втратили життя в Маріуполі.

Катерина ЗАКОРКО

One thought on “Маріуполь – історія дівчини, яка вижила

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *